Із медом полин - Жанна Куява
– Але як? – не втямила Дарина.
– Ну, от, приміром, ялина означає пори року, залежно від того, де на яйці намалювати місяць і сонце, – почала роз’яснювати внучка. – Тобто на невеличкій писаночці можна зобразити одночасно зиму й літо. Хвилясті лінії вказують на дощ і символізують весну. А потойбічний світ позначають горщиком із прямими кутами, – Валька зирнула на Максима, який раптом зайшовся голосним реготом.
– Ти чого? – і собі сміючись, спитала сина.
– Нічого, – тільки й відповів малий, бо хіба міг запитати, чого людей у горщиках не хоронять? Ні, це питання йому видалося дурним. Хоч і смішним.
Коли ціла миска пофарбованих у цибулинні крашанок була готова, Максимко попрохав, тулячись до старенької:
– Баб, а розкажіть про солдата, який стріляв у Божу Матір.
І хоча Яворівська мусила робити це вже хтозна-який раз, проте не відмовила повідати історію, яку здавна переказувала своїм дітям, онукам і правнукам.
…Той день у їхньому селі тонув у пострілах і бомбардуваннях. Налякані селяни, як ті миші, тиснулися по переховках, що їх у господах було катма. Тому здебільшого мчали до лісу (добре, що бігти до нього було недалеко), де розповзалися по вузьких щілинах або тулилися в заздалегідь виритих заглибинах піщаного кар’єру.
Мати Дарини Яворівської Анастасія разом із чотирма дітьми замкнулася в хатньому льоху. Прихопила з собою дещо з одягу, два буханці хліба й не забула про родинний оберіг – ікону Почаївської Богоматері. Саме цей образок жінка вважала за найбільшу домашню коштовність.
Цілий день подумки молилася до Матінки Божої, а дітей просила з вуст і слова не ронити, щоб не зачув хто недобрий. Проте надвечір один із «визволителів» таки надибав схованку багатодітної Насті, чий чоловік поліг за «всіхнє щастя й долю» ще півтора року тому.
Очі солдата заблищали роз’ярілою зненавистю, коли він побачив у руках жінки ікону. Вирвав її в побожної сердеги, зареготав знервовано.
– Что, думаешь, это она тебя от смерти уберегла, а не я со своими отважными товарищами?[44] – випалив злісно.
Коли Настя з дітлахами виповзла з льоху, надворі ще було видко, хоча сонце вже й закотилося за вікна ночі. Обіймаючи кровиночок, жінка попрохала:
– Віддай образка, солдате, Христом-Богом молю, віддай ікону, бо нащо вона тобі? То така дорога мені річ, солдате, лиши її, не поглумися, побійся гріха, – додала, стримуючи сльози.
– Греха?[45] – прошипів боєць і знову вибухнув глибоченним нервозним сміхом.
Безбожник і не думав слухатися темної поліщучки. Не зволікаючи, він почепив ікону на високий стовбур прадавньої груші, бадьористо так відскочив від дерева метрів на десять і почав заповзято… стріляти.
Зойкнула приголомшена Настя, вкрила очі тремтливими долонями, аби не бачити нечуваної наруги. Заохкали й діти, заскочені переляком, миттю одвернулися од богохульства, що яро чинилося на їхньому дворі, тихенько захлипали.
– Теперь забирай,[46] – хмикнув боєць, коли скінчилися набої. Не мовивши більше й слова, загубився у вечірній млі.
Анастасія притьмом підскочила до груші, схопила ікону, зирнула на неї впівока. А тоді видихнула полегшено…
Добре, що вояка виявився далеко не ворошиловським стрільцем, бо лише одна куля зачепила образ Богоматері.
– І тепер дірка від пострілу є на іконі, а їй уже більше за двісті літ, – із сумом в очах сказала Дарина. – Десь через день чи, може, два мама побачила цього вояку серед убитих солдатів. Він лежав мертвий і… без рук. Без обох, діточки, рук, – наголосила. – З того часу в нашій родині ще дужче стали берегти цю ікону, образ Почаївської Богоматері став хранителем нашого дому. Мама з цим образком ще заміж ішла, щадила, як зіницю ока. Висів він у неї в головах, як тепер у мене.
– А ваша мама була така ж добра, як і ви, баб? – спитав Максимко.
Дарина вдячно поцілувала малого в тім’я. Червоняста хустина злегка опала на її зморшкувате чоло, а неслухняні пасма сховали од сонця, що просилося у вікно, порожевілі худі щоки.
Хоча минав Дарині сімдесят дев’ятий рік, та сивина лише де-не-де висмикувалася в її волоссі. Природа наділила Яворівську неабиякою моложавістю.
– Вона навіть померти зуміла красиво, – згадала про матір Анастасію. – Увечері ще й погомоніла з нами, а на ранок уже не пробудилася. Мати довге життя прожила, ще й дев’яностий день народження зустріла. Думаю, то за велику мудрість, терпіння і любов до людей Бог нагородив її довголіттям…
– Це ж її слова «Перш ніж щось зробити чи сказати, подумай, як тут учинила б Любов»? – спитала Валька.
– Еге, то вона так казала, – усміхнулася Дарина.
– А ще, певно, то од бабусі Анастасії тягнеться наша династія бібліотекарів?
– Хтозна, – знизала плечима Яворівська. – Мати вельми любила читати. І брати мої, обидва, бібліотекарями були. Одна я не насмілилася по ліпший хліб із села їхати, не мала хитрої хватки… А бач, і твоя мама, Женя, починала сільською бібліотекаркою, а тепер в інституті – як то він зветься, все забуваю – завідує книжками.
– Інститут слов’янознавства, – відказала Валька. – Мама – завідувачка, а я поки звичайна бібліотекарка… А ким же я мала стати, як виросла у ваших, маминих і татових книжках? До речі, чого ви про себе не розказуєте? Ви ж теж у нашій шкільній бібліотеці працювали!
– Ой, та я ж там прибиральницею числилася. Просто… Тільки-но вийде молоденька бібліотекарка, а за рік уже і в декрет оформляється. То я ту молодь підміняла часто, мені й платили, бувало, за обидві роботи.
– А я теж люблю читати! – до балаканини долучився Максимко. – Про півника й колосок вже сам прочитав, а ваші, бабусю, казки мені мама
