Паперова лялька - Тетяна Тиховська
Вона з несамовитою енергією укинулася налагоджувати пристойне життя. Про себе думала: «Хоч тепер заживемо спокійно, дітей повиучуємо, в люди повиводимо. Повинні ж усілякі жахи кінець кінцем скінчитися!». Ще не скасували карточну систему, продуктів на одну особу отримували обмаль, а Діна все рівно сервірувала стіл як годиться, з ножами, виделками, серветками. За столом намагалася привчити дітей правильно користуватися столовими приборами.
Зоя цю науку сприймала охоче, а от Віталік як вдавалося хапав кусень хліба – і гайда на вулицю, збирати зразки геологічних порід. Звісно, в Рубцовську щодо мінералів було більше роздолля! А в Мінську що знайдеш? Калійну сіль, торф, в кращому випадку залізну руду. Але Віталік все одно нишпорив невідомо по яких завулках, і щоразу тягнув додому купу зразків. Щодо навчання діти теж були різні. Обидва вчилися на відмінно, але якщо Зоя брала старанністю, та Віталік вчив тільки те, що йому подобалося – і запам’ятовував дуже швидко.
Діна давно хотіла, аби Зоєчка навчилася грати на фортепіано. Сама Діна трохи грала – так, для себе. У Варшаві у них був інструмент, а далі вже було не до навчання. То хай хоч діти надолужать.
Зоя охоче поступила в музичну школу, в неї виявили гарний слух. На інструмент грошей не було і близько, то ж Женя на ватмані викреслив всі 88 клавіш і добряче понаводив їх тушшю. Таку «клавіатуру» прикріплювали до кухонного столу – і Зоя нескінченно розучували гами.
Діна вже бачила дочку на концертах, в вечірній сукні; зал аплодує…
В кінці року в школі проводився академічний концерт, а після нього – батьківські збори. Діні видавалося, що Зоя грає пречудово. Хоча що там грають діти у першому класі – невеличкі простенькі п’єси. На зборах вчителька почала з тих учнів, яких вона хвалила, а потім дійшла черга до «відстаючих». Щодо Зої вона не знайшла жодного приводу похвалити, тільки лаяла:
– Здається, що звуки вона видушує – такі вони мляві; мізинець геть не працює, його роботу й не чути. Про те, що існує мажорна й мінорна тональність вона взагалі наче не чула…
– Та в нас немає інструмента – може всі вади через це…
– Так купіть! Задля майбутнього дитини самі не доїдайте, не допивайте. Я тут уболівати душею за кожного, і все намарне. А вам байдуже!
Діна вже не пам’ятала, як вийшла з зали. І це вона не переймається за дітей; і це їй намарно?! Діна ледве-ледве стримувала сльози образи і безсилля. Вона собі вже вирішила, що до цієї вчительки вже однозначно ніколи не піде. Тільки як це обережно сказати Зоєчці? А піаніно вони, врешті-решт, куплять, обов’язково. Женя вже отримав пристойну роботу – він заступник головного конструктора заводу. Потроху наскладають грошенят. І поновлять навчання. Але не з цією вчителькою.
Зоя сприйняла цю новину досить спокійно. Взагалі вона легко піддавалась маминому впливу. Та ще й в школі відбувалися цікаві зміни, було чим опікуватися. Більшовицький Уряд кілька разів змінював своє ставлення щодо спільного навчання хлопчиків та дівчаток: в 1918 країна вперше заявила про спільне навчання дівчаток і хлопчаків – на відміну від європейських держав; напередодні війни країна повернулася к окремому навчанню, але через війну це виконувалося так хаотично, з такими ускладненнями, що врешті-решт знову повернулися до спільного навчання.
В Зоїній школі до дівчаток в класи саме додали хлопчаків. В їх налагоджений спокійний школярський побут втрутилася галаслива, рухома, несхожа на самих них юрба молодиків. І як обидві сторони не намагалися приховати свій інтерес один до одного, подекуди спалахували жаринки першого кохання.
Діна якось спитала у Зої:
– А тобі подобається хлопчик, якого посадили поряд?
– Хто? Отой бовдур? Ні! Він «здуває» в мене домашні завдання щодня. А в шахи я йому вкотре ставлю дитячий мат, а він ніяк не дотямить прибрати пішака.
– Та хіба ж хлопці лише для того, аби грати з ним в шахи?
– А навіщо ж ще?
– Щоб одружуватися, а потім жити разом, народжувати дітей, ходити в кіно, в оперу…
– З дітьми?
– За це вже не переймайся – я буду за цапа відбувайла. В тебе буде, кому доглядати малих.
Діна вже почала мріяти про онуків. Звісно, Зоєчці ще зарано одружуватися – їй ледве виповнилося чотирнадцять. Треба закінчити школу, потім інститут. Інститут – це обов’язково, аби не стояла, як бабуся, все життя за верстатом. А там вже й онуки. Помріяти ж можна…
Якось удень в двері хтось несміливо постукав. Діна відчинила. На порозі стояла молоденька жіночка. Гарненька, миловидна, тільки що в окулярах. Діна на хвилинку заклякла – дівчина їй була геть не знайома.
– Ви до кого? – Діна врешті порушила мовчання.
– До Вас, Діно Станіславівно… Можна увійти?
Діна пропустила її за поріг, причинила двері, але далі не запрошувала – все ще не розуміла, що від неї бажають.
– Хіба ми знайомі? – спитала Діна, аби хоч якось припинити мовчанку.
