Для домашнього огнища. Детективна повість - Іван Якович Франко
«І мої діточки десь ідуть до школи», — подумав капітан, і нараз страшенний біль прошиб його серце. Пекло, що вчора, бачилось, було втихомирене, тепер заворушилося наново. Хоч і які зусилля робив над собою, щоби тепер в тій хвилі відігнати від себе думки про дітей і жінку, то все-таки ті думки, мов налазливі оси, крутилися довкола нього, бриніли і шпигали його жалами.
«Щоби їх хоч раз іще побачити, хоч здалека! — думав капітан, слідячи очима кожду купку проходячих дітей. — Хто знає, може, то вже остатній раз! А вчора, виходячи, я навіть не поцілував їх. Не натішився їх видом, не напоїв душі їх солодким щебетанням. Бідні мої діти! Що то буде з вами, коли я згину сьогодні?»
Сльози закрутилися у нього на очах. Та безмірним напруженням своєї волі капітан відігнав їх. Власне переходив з Мар’яцької площі на Галицьку, коли почала бити восьма. Прискорив кроку. В протягу п’ятьох мінут мусив бути на стрільниці, на умовленім місці, а то ще кусник дороги. Скрутив на вулицю Галицьку, відси на Собеського, вийшов на Губернаторські вали і направився на Куркову, при котрій знаходиться міська стрільниця. Велика зала стрільниці, в тім часі звичайно пуста, була вибрана місцем поєдинку.
«Спізнюся о цілі три мінути! — подумав капітан,
поглядаючи на годинник. — Вони там, певно, вже чекають. Подумають, що я струсив. Та нехай собі думають що хочуть. Покажу їм, що з кашею з’їсти себе не дам».
Хотів прискорити кроку, та зусилля його були даремні. Якесь ослаблення опанувало його. Той кусник дороги, від рогу намісництва до стрільниці, видався йому безконечно довгим і важким. Не почував страху, був повний резиґнації, спокійний, а проте його ноги отяжіли, мов олов’яні. Обмірковував, де має ви-мірити, в груди чи в голову. Почував, що його рука буде певна і не затремтить, знав, що трафить його нео-хибно, коли сам швидше не буде трафлений. Мірячи в голову, легше хибити, та трафний вистріл звичайно буває смертельний. Що поєдинкові правила велять мірити в груди, це його мало обходило. А яких-то правил держалися його вороги, клеветники? Мірячи в груди, легше трафити, та трудніше поцілити смертельно. Хіба валити трохи нижче, в сторону жолудка, і засудити противника на смерть по довгих, лютих муках? Ні, перед такою думкою жахнувся капітан. Убити Редліха відразу, на місці, — так! Се буде чесно, сього домагається його честь, а радше те почуття помсти і обурення, що жевріє на дні його душі. Але засуджувати його на кількаденні муки і аж по них на смерть — ні! Адже він — чоловік, не кат! Адже ж Редліх ще вчора був його другом!
На площі перед казармою, званою по-старому Heumarktscaserne[15], кілька компаній піхоти відбувало звичайні вправи в маршеруванні, роблені карабіном і стрілянні без набоїв. Салютували йому, коли переходив поуз них. Якесь тоскливе почуття заворушилося в його душі на вид тих людей, уставлених у два ряди, з лицями, червоними від морозу і втоми, в чоботях, забризканих болотом, розробленим із снігу, що розтаяв під їх ногами. Йому пригадалася з гімназіальної лектури латинська формула: Morituri te salutant[16]; та він усміхнувся гірко, коли подумав, що сим разом було би відповідніше змінити сю формулу і сказати: Moriturus vos salutat![17]
«За півгодини зміниться фізіономія сеї площі не до пізнання! — думав дальше капітан. — Будете мати довший Ruht![18], бідні хлопці. Он там, із тої брами, перед котрою з найневиннішим у світі видом, курячи сигара і побрязкуючи шаблями, проходжуються два офіцери (цікавий я, чиї то секунданти? ), — з тої брами винесуть одного з нас з розтрісканою головою або з простреленими грудьми, забризканого кров’ю, зі звислими безвладно вниз руками. Певна річ, що кількох з-поміж вас покличуть і велять вам нести сей тягар. А кільком іншим велять приготовити санітарний фургон. Там всадять трупа, щоби ніхто не бачив, і завезуть до трупарні військового шпиталю. І їхатиме той фургон через місто, многолюдними вулицями, сотки людей минатимуть його, і ніхто з них навіть підозрівати не буде, що ось тут поуз них їде труп. Моя жінка пройде обік нього, шукаючи за мною, гнівна на мене, невиспана, і навіть через думку їй не перейде, що в тім безобразнім жовтім фургоні, в тій великій скрині сховано холодний уже і закостенілий труп її мужа. І ліпше, що так воно станеться!»
В таких чорно-трагічних думках потонувши, дійшов капітан вкінці до брами, що вела до саду перед стрільницею. Офіцери, що патрулювали перед брамою, привітали його чемно, але холодно.
— Редліх уже є, — мовив один із них. — Секунданти і лікарі також уже там.
— А ви хто такі? — запитав здивований капітан.
— Нас просили пильнувати тут, щоби ніхто вам не перешкодив, — мовив офіцер.
— Будьте такі добрі і залагоджуйте швидко свою гонорову справу, — додав другий, усміхаючись. — Нам тут холодно, і час уже на снідання.
Капітан не відповів на се нічого. Усміх і слова сього офіцера видались йому цинічними.
«Йому пильно на снідання! — думав з якимсь гірким почуттям. — А що між отсею хвилею а його сніданням трісне одно людське серце, пропаде одно життя, буде зруйноване існування одної сім’ї, се для нього байдуже. Се гонорова справа, котру чим швидше, чим основніше, значить, чим з більшим розміром знищення залагодиться, тим ліпше».
Сад перед стрільницею був пустий і мертвий. Обголені з листя каштани і ясені підносили свої сірі гілляки до сірого неба. На грубших конарях і на пнях лежали смуги і шапки свіжого вогкого снігу. Вся земля покрита була снігом. Тільки від брами до головного будинку, де була зала, видно було стежину, протоптану ногами кількох людей. Сторож, що жив у боковій офіцині, одержавши рано відповідну суму грошей і знаючи вже, до чого воно йдеться, тихенько забрався до міста, щоби не бути нічого свідком. Його жінка вешталася по своїй тісній комнатці, щось там морквасячи. Се була жінка дуже спокійна і певна: нецікава ані крихітки на те, чого не бачила, а чути не могла того, що буде діятися в великій залі, а хоч би там і з гармат стріляли,