Для домашнього огнища. Детективна повість - Іван Якович Франко
Анеля почувала, що її несупокій чимраз більше змагається. Ану ж прийде Антось! Ану ж застане тут Юлію в таку пізню пору! Пізня пора? Адже ще нема восьмої! Щоби побороти неясну і нічим не опправдану тривогу, Анеля встала і пішла до кухні.
— Ну, діти, час вам іти спати! Завтра рано мусите йти до школи.
— Ще троха попрацюємо, мамочко! — скрикнув Михась. — Ади, який рівний жолобок! Се я такий видовбав!
— А я вивертіла отсе колісце з самих дірочок, ади, яке гарненьке! — скрикнула Цеся.
— А хто ж вас сьому навчив?
— Гриць! — хором скрикнули діти, показуючи на Гриця, що обік стола стояв випростуваний перед панею капітановою, мов перед яким генералом, тільки що в одній долоні держав люльку, затуливши її дискретно, а по його широкім лиці розіллявся добродушний усміх.
— Ну, гарно, гарно, — мовила Анеля, — та все-таки пора вам іти спати.
— А мамочка також з нами піде спати? — питала Цеся, складаючи свердлик і обтріпуючи свою спідничку з трачиння.
— Ні, моя дитино, я ще мушу підождати, аж прийде татко.
— А де ж татко пішов?
— Десь пішов до пана генерала, — не надумаючися, мовила Анеля.
— А швидко верне?
— Не знаю, моя дитино. Та я мушу зачекати на нього. Може, прийде голодний, та треба буде дати йому їсти.
Розмовою про батька Анеля вивабила дітей із кухні. Пороздягала їх і повкладала спати. Хотіла лишити їх, та Цеся, вже лежачи в ліжку, зупинила її, вхопила її руку і почала цілувати.
— Ні, мамочко, не йди ще! Розповідай нам дещо про татка!
— Що ж я вам буду розповідати про нього?
— Який він добрий. Ти знаєш, нам Гриць розповідав про нього такі гарні-гарні історії!
І Цеся прижмурила оченята, любуючися самою згадкою тих історій.
— Які ж то історії? — запитала Анеля.
— Розповідав нам, як то в однім місті було велике стріляння і рубання, — люди людей рубали, мамочко! — і огонь був, доми горіли... страх! А перед одним таким горючим домом стояла купа турків, а наші на них нападали, а вони стріляли до наших, а наші до них, поки їх усіх не повистрілювали. А коли вже турки всі попадали, а дім зверху починає валитися, бачать наші, що з вікон того дому хтось іще стріляє. Наші хотіли також стріляти до вікон, але татко крикнув: «Стійте, се жінки!» А то були три туркені. А наші кричать: «Нехай гинуть!» А вони стріляли на наших, поки не вистріляли всіх набоїв. А тоді й стрільби повикидали через вікно. А татко мовить до Гриця: «За мною, Грицю, бо ті бідолахи погинуть у огні!» Побігли оба до того дому, виламали двері, а ті туркені думали, що їх хочуть мордувати, і кинулися на них з ножами. Та татко вирвав одній ножа з руки, а Гриць другій, а третя тим часом сама себе підрізала. А ті дві вони винесли з пожару. І ледве вийшли, завалилася стеля тої комнати, і та третя туркеня там згоріла.
Михась оповідав сю історію живо, задиханий, очевидно, гордячись і радуючись, а Цеся, все ще прижмурюючи оченята, тільки оханням висказувала свій подив. Анеля не могла очей відвести від дітей і любувалася ними не менше, як вони Грицевим оповіданням про гарний поступок їх батька.
— Ну, спіть уже, спіть! — мовила вкінці. — Завтра вам татко сам розповість іще крашу історію.
— Ах! — шепнула Цеся, смакуючи вже наперед се оповідання.
— О, кращої вже не розповість! — мовив поважно Михась. — Гриць говорив, що отся найкраща.
Анеля засміялася; поцілувавши дітей, відійшла до свойого покою. Після теплої любої атмосфери дитячого щебету і дитячої любові тут знов обхопила її холодна атмосфера тривоги, непевності і ожидания. Ані мужа, ані Юлії не було. Вже доходила дев’ята. Що се може значити? Анеля сіла і знов хотіла занятися своєю роботою, та пальці її тремтіли, думка не могла вспокоїтися та й увага скупитися як слід. Покинула роботу і сиділа надслухуючи. Туркіт фіакрів, гучна хвиля міського вечірнього життя довкола, якісь уривані окрики, шматки речень якоїсь уличної сварки, тяжке чалапання якихсь кроків на сходах, що звільна зближалися, а потім знов віддалювалися на вищий поверх, — усе те, мов у калейдоскопі, мигало в її мізку, вкидаючи її моментально то в нервову дрож, то в тупе почуття одностайного напруження, то в меланхолійну резиґнацію.
Мінута минала за мінутою, чверть години за чвертю. Вже пів до десятої, три чверті. Анеля ходить по комнаті, визирає через вікно на вулицю. Темно. Хвиля вечірнього міського життя почала звільна втишуватися, та чим більша тиша залягала довкола, тим важче, незносніше робилося у Анелі на душі. Тривога за мужа і неспокій, викликаний Юльциним білетом, побільшувалися раз у раз. Вона не могла вже й подумати окремо про котру-небудь із сих справ, шарпалася немічна, мов кіт, зав’язаний у місі, і ся внутрішня неміч боліла, пекла її страшенно.
Ввійшла Мариня і запитала, чи пані будуть самі їсти вечерю?
— Ні, не хочу, — відмовила Анеля. — А ви з Грицем уже повечеряли?
— Уже, прошу пані. Гриць пішов до касарні спати.
— То йди і ти спати. А вечерю для пана постав до рури. Я зажду на нього.
Мариня відійшла. Анеля, сама не знаючи пощо, висунула з комоди шухляду і почала перебирати білизну. Втім, застукано до дверей, сим разом швидко, з натиском. Анеля підскочила і перелякалася, мов злочинець, зловлений на гарячім учинку. Хотіла промовити «прошу!», та не могла видобути голосу з горла. Та не дожидаючи її запросин, двері відчинилися і ввійшла — ні, вбігла, влетіла тельмом Шимонова. Лице її було перекривлене безмірним переляком, хустка в неладі закинена на плечі, голова відкрита і припорошена снігом. Стара жінка важко віддихала, хапала себе за груди і за горло і робила якісь розпучливі знаки руками і головою, заким могла видобути голос із уст.
— Ради бога, Шимонова, а вам що
