Світло Парижа - Елеонор Браун

трохи посиділа в кімнаті, потім вирішила піти за нею. Почекає в вестибюлі, поки Евелін відправить телеграму, а потім вони підуть вивчати вулиці. Від цієї думки серце забилося швидше. Так хотілося вийти, пройтися вулицями, якими ходили герої французької революції, пройти повз кав'ярні, де збиралися паризькі художники, витиснути всю до останньої краплі радість від подорожі, щоб, повернувшись додому, до матері, втикаючи голку в тонке коло п'яльців, слухаючи безупинний цокіт годинника, що відраховуватиме безкінечні марні години, мати незліченну кількість згадок, мрій, оповідань, які потім занотує.

Однак коли вона спустилась до вестибюлю, певна річ, Евелін не відправляла жодної телеграми. Вона стояла у групці молоді з корабля, що сиділи на канапах, наче у власній вітальні.

— Евелін! — покликала Марджі, підходячи до неї ззаду.

Евелін швидко обернулася, глянула на неї здивованими очима. Інші ліниво подивилися на Марджі, одна з дівчат припинила щось шепотіти з-під руки до другої та хихикнула. Марджі спалахнула, щоки їй зробилися червоними й гарячими, це було зворушливо. Серце впало кудись у шлунок.

— Що ти робиш?

— Ми збираємось піти погуляти, — відповіла Евелін так, ніби про все вже було домовлено, наче вони з Марджі обговорили це кілька хвилин тому.

— Але… — почала Марджі й одразу зрозуміла, що не знає, що сказати. Що сталося, Марджі? Ти уявляла, що, покинувши корабель, Евелін в одну мить стане іншою? Сподівалася, що й ти станеш іншою тут, у Європі, такою, яку Евелін не лишатиме саму при першій можливості? Її охопив болісний смуток, що вони завчасно спланували це все. Ось чому Евелін спитала назву готелю; а не тому, що її хоч трохи цікавила подорож, вона хотіла сказати своїм друзям, де її можна буде знайти.

— Ну Марджі! — засміялась Евелін. — Ти абсолютно безнадійна. — Вона повернулася до своїх друзів. — Ходімо, — промовила, й вони підвелися, наче вона їх розбудила, чоловіки попленталися, а жінки попливли до дверей, лишивши Марджі стояти саму у вестибюлі, з книгою в одній руці, сумочкою в другій, вона не знала, що тепер робити й куди йти.

Зовні її чекав увесь Париж, але Марджі почувалася спустошеною й приголомшеною. Вона зазнала невдачі, від неї відмовились, вона не відала, що скаже матері. Нарешті, коли один з неприємних портьє, відкашлявшись, попросив її не стояти серед вестибюлю, вона пішла до конторки, щоб послати телеграму. Довго-довго водила ручкою по паперу, перш ніж написати відповідно стисле: «Добралися добре. М. і Е.»

Глава сьома
Мадлен, 1999

Наступного дня мати запросила мене ще на один ланч, але я відмовилася йти. Не могла ще один пополудень сидіти й робити вигляд, спостерігати, як роблять вигляд інші. У мене боліло серце, коли я згадувала про всіх нас у кімнаті, як кожна з нас грала свою роль, і не хотіла робити це знову.

Коли мати пішла, я спустилася по Роу вниз пошукати, де б поїсти. В кінці вулиці, де жили мої батьки, у різних напрямках тяглися ряди ресторанів і крамничок, що розташувалися у невибагливих цегляних будиночках. То була стара частина міста, і коли я була молодшою, вона перебувала на межі респектабельності: бутик, де мати купувала собі шалики, був поряд з магазином тютюну й курильних приладів і ресторанчиком, де подавали фалафель[38] і де вешталися студенти коледжу. Старшокласницею весь час туди ходила, робила вигляд, що змучена, пила каву з автоматів, розглядала книжки з мистецтва й блукала відділом поезії у книгарні, сподіваючись зустріти хлопця з поетичною душею (до вашого відома, згідно з моїми підлітковими інтенсивними дослідженнями, впевнена, що таких хлопців не існує), купувала печиво розміром з мою голову й роздивлялася вітрини дорогою додому.

Зараз, ідучи вулицею у пошуках їжі, я помітила, що все змінилося на користь вищого класу. Магазин для курців перетворився на місце продажу картин тутешніх художників і прикрас місцевого виробництва, заклад, де подавали фалафель, витіснила пивна фабрика (мабуть, студенти коледжу вважають цю заміну справедливою). Знайшла ресторан з крихітним патіо, оточеним кованим парканом, де замовила яйця бенедікт і каву, і поки чекала, відхилилася назад, підставивши обличчя сонцю і дозволивши гріти його, як ознаку обіцянки, що зігріває серце.

На мене чекав день, порожній, вільний, відкритий, і це місце здавалося мені розкішним, бо я не мала заповнювати чимось свій час.

Що я робила зазвичай, коли була самотня й жила сама по собі? Почуття було таким, наче я пригадувала давно почуту розповідь, яку майже забула: розпливчастий початок і кінець, алогічні деталі. Малювала. До сутінків, до болю в очах і пальцях, вечори в порожнім кінотеатрі другого екрана, руки, липкі від масла й солоні від поп-корну. Більше, ніж події того часу я пам'ятала почуття простору й волі, наче була на вічних літніх канікулах. Я дивилася на людей довкола, наче тікала від когось, робила щось невластиве. Зараз я дивувалася, чому так відчувала. Може, зрештою, то було життя, де я могла робити все що хочу.

— Ну-ну, розслабляємось на роботі. — Я здригнулася і швидко розплющила очі. Обличчя зробилося гарячим від сонячного світла, воно