Світло Парижа - Елеонор Браун

">[32]. Сидячи у прохолодній бальній залі, я спостерігала за тим, як жінки снували між столами, перемовлялись, і почувалася інопланетянкою. Вони вміли прикрасити кімнату, а я — ні, вони належали до однієї нероздільної маси: біла незасмагла шкіра, волосся до плечей, костюми-двійки, коротенькі спідниці. Усі ми намагалися бути схожими одна на одну, і хоча жодна з нас про це не сказала ані слова, будь-яка різниця — інша раса, релігія, смаки, думки — була заборонена.

Серед них я здавалася простецькою, огряднішою, кучерявішою. Я завжди так почувалася із цими дівчатами, особливо з Ешлі. Не обурювалася, не звинувачувала її — вона нічого такого не робила. Вона була втіленням усього того, чим я не була: маленька й гарненька, успішна, вона добре сходилася з іншими і була такою дуже нормальною, а я, навпаки, незграбною, з важкою ходою — іншою аж до незручності. Може, коли б я ходила до державної школи або коли б моя мати не була так захоплена товариством садівників, якби не кантрі-клуб та інші відзнаки вищого класу, я була би іншою. Знайшла би друзів, товариство, у якому менше би думала про себе, не переймалася би тим, що відрізняюсь від інших, не куталась би у покривало самоприниження, яке робило шкіру сірою у вогкі літні дні. Було несправедливо народитися у цьому житті й не отримати інструменту, щоб почуватися в ньому комфортно.

— Прошу хвилинку уваги! — Ешлі стояла на сцені, постукуючи по мікрофону пальцем з французьким манікюром, і запах форзиції ідеально пасував до її костюма. — Увага, леді. Дякую, що прийшли сьогодні.

Ешлі м'яко й увічливо представила спікершу, місцеву авторку, яка піднялась на подіум і читала безкінечно. Є щось у бальних залах, що висмоктує особистість із тих, хто стоїть перед мікрофоном. Поки вона говорила, офіціанти стрибали з нашими салатами, викладеними на срібні тарілочки, збоку, звичайно. Я взяла в'ялену журавлину і, покльовуючи її, розмірковувала про Елен О'Конор, що була вдягнена в ангорський светр кольору ягід у мене в тарілці, які, може, на ньому не були б помітні.

— Боже, яке лайно! — голосно прошепотіла Шарон поза нами й упала на стілець обік мене. Вона поставила сумочку під стіл так, що той аж захитався. Я врятувала філіжанку кави, яку перед тим розхитувала на краю, і з неї на крайку моєї сукні випали три маленькі, досконалі молочні краплі. Ну звичайно.

— Привіт, — прошепотіла я, озирнувшись, утишуючи стіл і ставлячи філіжанку на нього. Шарон подала мені склянку води, і я бризнула з неї собі на сукню. — Не знала, що ти в Асоціації жінок.

— Випадково, по роботі. Ці леді мають будинки, продають і купують їх, і вони багаті. А ти чого тут? Ти тут навіть не живеш.

— Послаб тиск.

— О, коли б я була у відпустці, точно б не сиділа тут із цими сучками, — відповіла Шарон. Вона повернулася до столика з нашими однокласницями й послала їм стоватну посмішку, наче й не назвала їх щойно сучками, потім склала руки й обернулася лицем до спікерші, згорбилася на стільці, немовби ми знов були на уроці геометрії, і вона боїться, що вчитель її викличе.

Я глянула на столик, де сиділи жінки з кантрі-клубу, на Ешлі, Елен, Емму й Одрі. Я ходила з ними на танці, їздила на шкільні екскурсії. Ми разом працювали над шкільними проектами. Були в одній і тій студентській асоціації в коледжі, а після закінчення ходили одна до одної на весілля, збиралися групами на пізні сніданки.

А зараз, дивлячись на них, я нічого не відчувала. Не гнівалася, не тримала в собі дитячих образ, не думала, що вони — сучки. Багато з них були дуже симпатичні. Натомість, коли я дивилась на Ешлі й Одрі, що пили чай з льодом без цукру й занурювали лише кінчики виделок у салати, щоб підчепити єдиний розірваний листочок латуку, в мені пробуджувалося лише співчуття. Я завжди зосереджувала увагу тому, що не зустріла тих вимог, що б на мене тиснули. Але завжди вважала, що від інших жінок у цій кімнаті вимагалося допасовуватися до певної моделі, і тому що зовні здавалося, ніби їм легко це робити, ніхто не думав, що вони насправді відчувають при цьому.

І те, що ми про це ніколи не поговоримо, що жодна з нас ніколи не наважиться вирватися з правил і закостенілих традицій, щоб почати розмову, розбивало мені серце. У грудях боліло, і я хотіла підвестися, пробігти до дверей бальної зали, і бігти далі, у сонячне світло, розірвати тонку шовкову стрічку, що тримає нас у полоні застарілої незручної системи цінностей, з якою жодна з нас би не погодилась. Але я не могла цього зробити. Це неправильно сприйняли б. Схилившись над тарілкою, я взяла виделку й підхопила на зубчики зелень.

Глава шоста
Марджі, 1924

Корабель відпливав з Нью-Йорка, і Марджі з матір'ю приїхали туди потягом разом з громіздкою купою багажу, зупинилися у Валдорф-Асторії на кілька днів, вечорами відвідували родину Евелін. Кілька тижнів був вітер, і мати Марджі весь час мусила йти на компроміс у всьому: у кількості пристойних сукенок, які треба було пошити, в купівлі нового пальта, скільки книжок дозволити Марджі взяти з собою. Але Марджі підозрювала, що найбільшою прикрістю для матері було те, що вона не може створити нову дочку, перш