Самотній вовк - Володимир Григорович Дрозд

— Коли тебе, Шишиго, пускали на світ, — добродушно казав Петро Харлан, — полінувалися накрутити пружину. Раз, для годиться, крутнули, та й по тому. Якщо чиясь рука спроможеться ще хоч на два оберти — то, може, й ти людиною станеш…

Петро навіть на пляжі не знав спочинку: то гасав по мілководдю, викрешуючи водяні іскри, то до якогось товариства приставав — м’яча футболив, то борюкався з першим стрічним. Запливати ж далеко не ризикував, через кожен метр ногою дно шукав, ледь глибінь — одразу до берега. І добре плавав, і дужий був, а боявся втонути, раптом руки чи ноги задерев’яніють. Шишига ж тільки до річки — розімнеться, по березі спроквола походжаючи, витреться мокрим рушником, аби тіло до холодного звикло, а тоді шубовсть у воду і поплив аж до середини Дніпра. Вертався, коли вже якийсь пароплавик чи катерок тривожно засурмить і човен рятувальної служби помчить навперейми. Тоді виходив на берег, приємно стомлений, лягав на пісок горілиць, обличчя затуляв од сонця газетою чи детективним романом, і наставали чи не найсолодші хвилини Шишижиного життя. Тіло скоро підсихало, впивалося сонячним теплом, у грудях млоїло; та ніжна млість розтікалася по жилах, ставало ліньки навіть подумати про рух. Зупинявся час, і сонце покірно завмирало над розпростертим Андрієвим тілом, а відтак напливала глуха, жовтогаряча юга, що скрадувала реальні обриси речей…

Андрій дрімав, ніби зависав у невагомості, не відчуваючи ні себе, ні світу, — і тільки коли стрічна машина на великій швидкості проносилася по трасі, лишаючи по собі високий уривчастий посвист, він скидався на подушках директорової «Волги», усміхався, не розплющуючи очей, бо все ще не хотів розлучатися з напівзабутим спокоєм, з ясним літнім днем, з гарячим піском…

Лише з часом крізь ту солодкаву імлу пробився легенький постук, ніби дзьобало курчатко, що мало ось-ось з’явитися на світ. І помчали сполохані, буцім табуни антилоп прямісінько на кінокамеру (кадри хронікального фільму), тороплені думки та плани: якщо нічого не витанцюється з Харлановою квартирою, куплю, саме куплю, а не побудую (тесть допоможе — я ж не можу чекати, з Вікою не тинятимешся по голосіївських та броварських кутках), кооперативну квартиру. Однокімнатну купляти нема сенсу, треба двокімнатну, це коштуватиме, дай бог пам’яті, свого часу Петро обридав цією арифметикою, три-чотири тисячі карбованців, половина материного особняка… Матері його, хай аллах дає їй здоров’я, ще жити й жити, вона усе підганяє сина женитися, бо мріє дочекатися правнуків, сільський гарт у жінки, замолоду та у війну і жала, й косила, й носила, а зараз усенький час на своєму городі, квітничок завела. Нерви — ще й він, молодий, позаздрити може, хіба що якийсь нещасний випадок, мало хіба лихих випадків трапляється у наш час, вулицю страшно перейти, ідеш з дому і не знаєш, чи повернешся… Він захитав головою і примусив себе думати про інше.

І не спам’яталися, як проскочили півдороги. Тут я вже почувався буцім удома: після інституту працював на цегельні неподалік од траси. Я жадібно загріб очима сіру стрічку бруківки і дві знайомі верби; блиснуло і зникло, уже лісосмуги виструнювалися за склом шаленіючої «Волги». А що було б попросити шофера на хвилину зупинитися побіля тих верб. Але директор дрімає: газети шаруділи, сповзаючи з його колін.

Що ж, мені вже не треба було голосувати на узбіччі, тепер я поблажливо і сентиментально зиркав з вікна машини на тих, хто простягав назустріч нам руку. Я ніжився на м’якому сидінні і розчулено думав, як то добре — іти по бруківці, а ще ліпше — збоку, по стежці, а навколо поля, поля…

Ненароком згадалося, як приїздив до нас на завод з обласного центру Петро Харлан отакої ось ранньої, спечної осені, але в чорних шкіряних рукавичках, він обожнював у них ходити, ніби хворів на екзему і ховав руки. Уже тоді Харлан рвався до столиці, а я нікуди не рвався, лінькувато креслив проект реконструкції цегельні, який потім потрапив до Георгія Васильовича, сподобався йому, і мене забрали на роботу до Києва, в контору. Багато що забулося, а чорні Петрові руки запам’яталися…

«Тисяч вісім дадуть за будинок, але ж половина дому — вітчимова, а він міцний дідуган, і мене переживе. Мати має не одну сотню на ощадній книжці. Але сотні ті — лише через шість місяців по… — такий закон. Отже, близько чотирьох тисяч. Втім у тестя — не лише зв’язки, знайдуться і збереження…»

Нарешті я завважив: плету в думках казна-що, ніби й справді їду на материн похорон. Зосередився і спробував виштовхати із свідомості напосідливу ідею, але вона вперто не давалася до рук, наче вертке щученя на мілководді. Тоді я заштовхав її глибше в свідомість, натомість пригадуючи, коли востаннє їхав цією дорогою. Ще у лютому, матері якраз виповнилось п’ятдесять п’ять, ішла на пенсію і дуже просила приїхати. Я погодився не вельми охоче — не любив домувати: при зустрічах мати з надією зазирала мені в обличчя, ждучи радісних вістей. Усе життя вона сподівалася на мої казкові успіхи. Натомість було звичайне забезпечене холостяцьке існування без карколомних злетів, зате й без падінь. Мати розчаровано бурмотіла, коли перехиляла келишок з вином, що син удався не в неї, а в свого флегматичного батька. Не знаходячи поживи своїм шанолюбним мріям, вигадувала, фантазувала, висповідуючи фантазії перед сусідами та родичами. Я знав про це і почувався в Мрині кепсько.

Одного разу ми з матір’ю пішли на гостину, а там… «Я дозволю собі відчайдушний, але блискучий крок, так би мовити, красиво зіграю на публіку. Якщо в понеділок з квартирою Харлана буде вирішено на мою користь, а воно так і буде, — до мене вернулася звична самовпевненість, — я того ж дня подам нову заяву! Мовляв, красненько дякую керівництву, але вважаю, що квартира зараз потрібніша Юркові та Льольці, а я поки що переконаний холостяк, загартований по голосіївських кутках, тому прошу виділену мені житлоплощу передати молодій сім’ї… — Я аж пашів од щасливої ідеї. — Цей стратегічний хід створить мені популярність і серед начальства, і серед загалу. Адже нікому і в голову не прийде, що я раптом успадкував