Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс

Ось тоді Марина дізналася від батька, що царевич Дмитрій попросив її руки вже офіційно. І дізналася про це не від самого претендента на її руку і серце, як то й годилося б у такій ситуації, а від батька.

І батько пообіцяв віддати за нього свою дочку — не застерігши про це навіть головну винуватицю події. Лише сказав:

— Пишайся, дочко. Російський царевич, православний за вірою, заради тебе прийняв католицтво. Тебе, дочко моя, чекає блискуча кар’єра!

Марина заплакала. Не від радощів, що її чекає блискуча будучина, а від того, що батько, виявляється, віддав її за Дмитрія, а її навіть до відома не поставив. Не поцікавився її згодою. Лише постфактум сказав. Наче продав чи обміняв якийсь товар. Але ні в батька тоді для неї вже не було часу, ні в Дмитрія — в літо 1604 року вони були зайняті збиранням війська для походу на Московію. І Марина майже не бачила їх — ні батька, ні жениха. Але образа не вщухала: як це з нею навіть не порадилися, не запитали бодай для годиться її згоди. Без неї її засватали. Однак образу мовчки в собі носила. Вона не проти була стати жоною царевича, але... але чому ж вони її про те навіть не запитали, не поцікавилися її думкою?

У вересні 1604 року в Глинянах відбувся генеральний огляд війська, набраного для походу, на якому Юрія Мнішека вибрали похідним гетьманом, а військо поділили на роти. Звідти мали вирушати через Фастів і Васильків на Київ і далі... Далі на Москву.

Марина Мнішек мала чекати свого судженого вдома, у Самборі, як зразкова наречена чекає нареченого з походу. Домовленість була: як тільки Дмитрій увійде в Москву — а про те, що він туди увійде, ніхто в Самборі, як і у всій Речі По­сполитій, не сумнівався, — й утвердиться в Кремлі, настане черга їй, Марині, вирушати в Москву...

Але її все ще ятрила образа, що її видали заміж без неї. Правда, в останній день, як царевич з її батьком і військом мали залишати Самбір, у неї відбулася розмова з женихом.

— О, панно ясная, я щасливий у цьому житті удвічі... Ні, утричі. Що народився в цьому світі, що вцілів і мене не зарізали колись в Угличі Годунові служки, і третє моє щастя полягає в тому, що я живу в той час у світі білому, коли в ньому живе панночка ясная, незрівнянна Мариночка...

Так царевич велемовно, але ж і гарно-гарно казав, і Марині було приємно його слухати. Але вона дозволила собі — від повноти щастя — злегка повередувати:

— Ах, пане Дмитрію! Не було б мене, була б інша Мариночка. Світ, на ваше чоловіче щастя, не без жінок.

— Не без жінок! На наше чоловіче щастя, — погодився він. — Але ще однієї такої, як панночка Маринка, у світі немає і бути не може.

— Та невже? Пан фантазує...

— Не може бути! — затято вигукував він. — Бо панночка ясная єдина у світі білому. Одна-єдина. І я щасливий, що Провидіння послало її саме мені. Не знаю тільки, за які мої заслуги я уподобився такого щастя!

Досі їй ще ніхто таких слів не говорив, хоч вона їх і чекала — як чекає таких слів кожна жінка, і часто буває, що й не дочікується.

О, як вони звучали, його слова, тоді у саду, як вони сиділи на лаві, а він — царевич! — опустився перед нею на одне коліно і говорив, говорив, говорив... І слова його були красиві й божественні, ті слова, що їх багнуть хоч раз у житті почути всі жінки.

Навіть її охоронець, няня Софія, яка зазвичай сиділа тихо й німо збоку і щось вишивала — нечутна, як тінь, — так навіть вона, облишивши вишивання, слухала розкривши рота. І хоч ця проста жінка не все могла збагнути з вишуканої мови закоханого царевича, але слухала, як наче б він їй сповідувався в коханні.

До того Марина не була такою щасливою, як того дня, коли по обіді в саду на лаві слухала освідчення царевича... Чи багатьом дівчатам освідчуються в любові саме царевичі?

Відчувала себе не на лаві, а наче над усім світом білим, десь ближче до сонця, біля хмаринок білих у блакитному самбірському небі, і навіть чула зелений шум Карпат і гук трембіт на полонинах...

Отямилась.

Царевич опустився перед нею на обидва коліна.

— Звідтоді, як я, бідний чернець, котрий за порятунком прибув до королівства і побачив панночку ясную, світ для мене наче перемінився. Став золотим. До панночки ясної я не був таким щасливим. Присягаюся! Все життя вірно любити панночку ясную! Смію лише мріяти, аби панночка ясная і мене так само вірно покохала, як я її. За її кохання я готовий віддати все, все — і Москву, і царський престол...

— О-о!!. Яка нечувана жертва, — посміхалась вона, задоволена з його клятви, і — рожевіла, пишніла. — Та все ж, гадаю, московського престолу віддавати нікому не треба. Хоч я готова кохати пана і без престолу.

— О-о!!! Я хотів це почути! І я це почув. І тому я утричі щасливий!!!

Царевич схопився і ледь чи не затанцював біля лави, на якій вона сиділа.

Марина квітла.

Няня Софія тихо посміхалася беззубими яснами...

— Присягаюся родом своїм царським! — він навіть вдарив кулаком себе в груди. — Присягаюся перед ясновельможною панночкою: я візьму Москву — чого б мені не коштувало! Царський престол у Кремлі буде моїм! І тоді під бемкання малинових дзвонів панночка в’їде в Москву і в Кремлі, в Грановитій палаті, посяде свій трон — поруч із моїм.

Опустився