Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс
Мрії були звичайно ж дівочі (та й хто з дівчат її віку не мріє про царевича-принца із казки?), а царевич раптом і насправді з’явився — реальний і в плоті, а не якась казкова фата моргана. І це її спершу аж налякало. Принаймні, вразило. Подумала і збулося? Так, ніби царевичі тільки те й робили, що сваталися до дівчат, які по наївній молодості вірили в казки і чекали різних там принців. Та ще й на білому коні!
Маринка довго не хотіла вірити в реальність того, що відбулося. Навіть, коли з’явився Дмитрій, їй все одно ще довго здавалося, що все це — її гра, уява, мрії її красиві й наївні, і ось-ось все скінчиться, адже будь-який сон, бодай і чарівний, неодмінно скінчиться до білого ранку, а натомість почнуться звичайні сірі будні. Але час минав, а золотий сон не зникав у ранковому тумані, царевич Дмитрій, здається, надовго оселився у їхньому замку, і вона, зрештою, збагнула й переконалася: та це ж насправді! Не сон, а яв. Така ж золота, як і сон. І збагнувши, злякалася — чи не накличе вона бува на себе й на свою сім’ю лихо, зв’язавшись із царевичем чужого царства-державства? Але батько сказав, пильно дивлячись їй в очі (і був він серйозний як ніколи):
— Марино, ти маєш шанс стати царицею (вона тоді все ще всерйоз не сприйняла його слів), а я... Я маю шанс стати тестем царя. Уявляєш — ти цариця, а я — тесть царя. І батько цариці московської — кому ще таке може випасти на віку? Та й чи випаде коли-небудь? А нам, Мнішекам, випадає. Тільки не впустити б везіння, що його посилає нам доля. А заодно ми, Мнішеки, маємо шанс позмагатися славою і відомістю із самим королем Речі Посполитої. Ба навіть перевершити його у славі. Він король, а ми, Мнішеки, хоч і не королі, але... Але, одне слово, царі! Скільки в королівстві уродзонних шляхтичів, знатних і славних, а доля цей шанс посилає лише нам. Бо ми — Мнішеки! Перевершимо у відомості навіть королів!
Вона, слухаючи батька, якого завжди й у всьому звикла слухатися і вірити йому звикла, раптом відчула, що їй...
Що їй чомусь стало страшно.
Вона — цариця? Казна-що таке. Графиня — інша річ, воєводина дочка — інша річ, але тільки не цариця. Та ще самої Московії — цур йому, пек!
— Невже це... насправжки?
Батько глянув на неї якось відчужено, наче був зайнятий своїми важливими думками, і відповів, як про щось уже наперед вирішене:
— Відступати нам уже нікуди! Все вже закрутилося і всьому даний хід. І всім уже керує Божа воля і саме Провидіння. Московський престол буде наш! Його тимчасово займає нині боярин із захирілого роду Борис Годунов, але це — сьогодні. Завтра він буде наш — якщо ми не відступимося і не схибимо. Такі шанси доля посилає лише раз — маємо цим скористатися і взяти своє. Та й нагода зараз сприятлива. Московія бунтує проти Годуна, не хоче сприймати його за царя. Всі тільки й говорять про істинного царя, Дмитрія, і чекають його прибуття в царство. І всі вийдуть його зустрічати, як істинного царя, царя-рятівника, і впадуть до його ніг. Тож великого війська, аби здійснити експедицію на Москву, й не треба. Досить доброго загону, як натовпи московитів вийдуть навстріч з хлібом-сіллю, і в цьому криється запорука нашого успіху. Народ хоче Дмитрія, чекає на нього, ми й привеземо в Московію Дмитрія — ось вам істинний цар, любіть і жалуйте! І справу буде зроблено, тож ніякої орди для походу на Московію й не треба — і холопи, і дворяни, і бояри, і всі-всі інші тільки й чекають Дмитрія. Ось чому маємо скористатися цим шансом, який справді раз на віку буває. А може, й раз на тисячу років!
І Марині Мнішек у неповні шістнадцять років історія вже зарезервувала місце серед ста найзначніших коханок та авантюристок. Справді-бо.
У книзі «100 великих любовниц» (є й така, видана у Москві, «Вече», 2002) Марина Мнішек посіла нині 29-те місце. Після таких великих коханок (справді великих і справді коханок на відміну од неї), як Клеопатра, маркіза де Помпадур, Мерілін Монро, Нефертіті, Елізабет Тейлор, Лукреція Борджіа, Бріджит Бардо та інші. А вже після неї йдуть Айседора Дункан, Сафо (сама Сафо!), Едіт Піаф, Жорж Санд (вона ж Аврора Дюдеван), Марія Каллас, Софія Потоцька, Жаклін Кеннеді, Єва Браун, Мадонна, Інесса Арманд, Катрін Денев, Лілія Брік, Симона Сіньйоре, Лариса Рейснер і багато, багато інших. (Жаль, що з цього списку чомусь випала Роксолана, вона ж Лісовська Настя, українка з Рогатина (нині Івано-Франківщина), бранка, захоплена людоловами в ясирі, яка зуміла стати коханкою, а потім і дружиною турецького султана Сулеймана, а ставши султаншею, відіграла значну роль у політичному житті Османської імперії 20—50-х років XVI ст.) І це вона, тоді шістнадцятилітня донька самбірського старости, яка, власне, і коханців до Лжедмитрія не мала. Потрапила вона і до аналогічного видання «100 великих авантюристов» (Москва, «Вече», 2003) — разом з Лжедмитрієм I, але має окрему статтю. Перед такими авантюристами, як Ернан Кортес, Франсіско Пісарро (авантюристи з авантюристів!) та інші, а після неї йдуть такі шукачі пригод, як Генрі Морган, Степан Разін, граф Сен-Жермен, Ванька Каїн, Джованні Казанова (сам Казанова після неї!), Ємельян Пугачов, граф Каліостро, маркіз де Сад, Луї-Наполеон Бонапарт, Олена Блаватська, Сонька Золота Ручка, Григорій Распутін, Мата Харі, Борис Савінков, Сон Мен Мун, Сергій Мавроді і ще багато-багато інших їм подібних.
Навряд чи Марина Мнішек посідає серед них «законне» місце, але щось у цьому та є. Удостоїлась дочка воєводи потрапити де такої не вельми почесної когорти! За які-такі заслуги? Невже й справді було за що?
Царевич Дмитрій, живучи в Самборі у замку старости, у ті дні в основному тільки з воєводою і зустрічався. Бачилися вони чи не щодень, здебільшого в замкових покоях, хоч іноді прогулювалися й алеями саду — збоку здавалося, що
