Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс
Це й дало підстави авторові «100 великих монархов» (К. В. Рижову) заявити: «Кто был этот неизвестный, теперь установить трудно. Некоторые историки полагают, что он вполне мог быть настоящим Дмитрием. Другие считают его самозванцем (называют и подлинное имя ловкого авантюриста — Григорий Отрепьев), — однако и в этом случае нельзя не видеть во многих его поступках несомненной внутренней убежденности в том, что он именно тот, за кого себя выдает...»
Хоча офіційно про нього у всіх виданнях напишуть, як про факт буцімто достовірний і доведений: Лжедмитрій I (р. н. — невідомий — п. 17(27) у 1606) — політичний авантюрист-самозванець, який видавав себе за російського царевича Дмитрія Івановича, російський цар 1605—06. Походження Л. І не з’ясовано. Визнано (на якій підставі? На основі чого? — В. Ч.), що це був збіглий монах Чудова монастиря Григорій, в миру Юрій Отреп’єв, колишній боярський холоп... (Якщо й холоп, що сумнівно, то, зумівши коронуватися на трон Московського царя, він був холопом видатним!)
Історія ж свідчить про ще й такий загадковий факт: в оточенні царевича справді перебував якийсь Григорій Отреп’єв. 26 лютого 1605 року єзуїти, які були з Дмитрієм у Путивлі, записали: «Сюди привели Гришку Отреп’єва, відомого у всій Московії чаклуна і розпусника... І ясно стало для руських людей, що Дмитрій Іванович зовсім не те, що Гришка Отреп’єв. Крім усього, Отреп’єва показували в Путивлі «перед всіми, явно викриваючи в тому неправду Борисову». Згодом Отреп’єва бачили в Москві, а вже потім Дмитрій відправив його в Ярославль, де його сліди й загубилися. Яка його подальша доля — невідомо. Правда, пізніше з’являться чутки, що то був «Лжеотреп’єв», а насправді збіглий монах Леонід. Але як справедливо зауважує історик: «Дуже багато у всій цій історії було збіглих монахів з однаковими біографіями і різних «Лже...».
Це буде так писатися через роки й століття, а тоді, у 1602 році, як він з’явився в Самборі, в палаці королівського старости Юрія Мнішека, багато хто й справді повірив, що він — дивом врятований в Угличі син Івана Грозного (а раптом він і справді дивом врятований в Угличі син Івана Грозного, а ніякий не самозванець?), привітний, ввічливий і взагалі приємний молодик, котрий і справді чи не усім здавався царським сином...
Та й що з того, що про нього писатимуть у всі прийдешні віки як про видатного авантюриста, коли й про неї писатимуть (теж у всі прийдешні віки) як про «політичну авантюристку», що вона, мовляв, «в інтересах здійснення загарбницьких планів польсько-литовських феодалів щодо Російської держави (далися вони їй! Що вона — без них жити не могла? Вона, тоді шістнадцятилітнє дівча, піддівок, як на Україні кажуть, маленька татова донечка, яка і світу білого крім Самбірського замку не знала, а що таке політика — уяви не мала!) 1606 року вступила в шлюб з Лжедмитрієм І».
Авантюра з французької перекладається дещо аж безневинно (але — буквально): пригода. (В літературі навіть напрям є — авантюрна література, себто пригодницька.) А далі вже йде пояснення: ризикована, сумнівна щодо честі справа, розрахована на випадковий успіх і здійснена без урахування реальних сил та конкретних обставин. Як правило, — застерігають спецвидання, — авантюра приречена на невдачу. Переносне — явно злочинна дія, шахрайська махінація. Особливо небезпечним є політичний авантюризм.
За словником іноземних слів, авантюрист — шукач пригод, безпринципний ділок, пройдисвіт... Авантюристу крім усього притаманні віра в удачу, багата фантазія, потяг до пригод, прожектерство, сміливість, рішучість, любов до зовнішніх ефектів (згадаймо хоча б безсмертного Хлестакова з безсмертного «Ревізора» безсмертного Миколи Васильовича Гоголя!), обман, міфотворчість, гра, уміння плести інтриги.
«Вони люблять ризикувати і стараються у власних авантюрах підкоряти собі оточуючих. Це уміння і наполегливість можуть привести таких людей не просто до перемоги, але й до серйозних успіхів. Луї-Бонапарт, наприклад, став спершу президентом, а потім імператором Франції.
У XVII ст. на території Російської держави діяло більше 20 самозванців, вісімнадцяте ж сторіччя знає приблизно 40 випадків самозванства. Часто вони так «вростали» у свою роль, що справді починали ототожнювати себе з тими, за кого себе видавали. Так, Пугачов плакав, коли роздивлявся привезений портрет царя Павла, чиїм сином себе «вважав». Сьогодні «вони будують фінансові піраміди, плетуть політичні інтриги, створюють свої релігії, шпигують, підробляють твори мистецтва, продають статую Свободи й Ейфелеву вежу».
Це із видання «100 великих авантюристов», де знайшов своє місце і Григорій Отреп’єв, Лжедмитрій I, а за ним іде вона — Марина Мнішек.
АВАНТЮРИСТКА. Інформація для роздумів
Довгий час здавалося, що авантюризм — це вотчина гіршої половини роду людського. Себто чоловіків. Бо тільки вони, мовляв, здатні до сумнівних пригод. Але проста арифметика доводить, що й чарівні представниці прекрасної половини роду людського не пасуть тут задніх. І їм теж присутній авантюризм. Часом і гостріший, хльосткіший за чоловічий.
Серед ста видатних авантюристів жіноцтво має аж 23 свої представниці. Не багато (менше половини), але й не мало — майже четверта частина.
І це ті представниці прекрасної половини людства планети Земля, які самою природою — чи ким там? — створені для краси, ніжності, любові, для сім’ї, для материнства, зрештою. (Не забуваймо: є — є! — жіночі колонії і тюрми!) І вони в більшості своїй матері — найсвятіша місія в роду людини — і разом з тим авантюристки й аферистки. От вам і прекрасна половина роду людського, оспівана в піснях і думах, одах і панегіриках. Хоча б у таких, як у російського генія: «Я помню чудное мгновенье, / Передо мной явилась ты. / Как мимолетное виденье, / Как гений чистой красоты!»
Ні-ні та й виринуть то там, то там такі «генії» (тільки не чистої краси, як би їм належало бути за самою своєю природою), як...
