Тема для медитації - Леонід Григорович Кононович

аж за край світа!» — «А що ж ти там зрящеш, що ж ти за краєм світа бачиш, білая діво?» — «А зрящу я Отхлань бездонну, а в ній ріку огненну, а на тій ріці острів з каміня бачу». — «А що ж ти там зрящеш, кого ж ти на острові тім бачиш, білая діво?» — «А бачу я дива дивнії: над тим островом сонце не світить ні місяць не сяє, тілько щурі да пращурі остатнього суда виглядають». — «А хто ж їх має судити, грішних і праведних порізнити, білая діво?» — «А буде мати Морана лютим змієм прилітати, на камінного стола буде сідати, грішним да праведним остатнього суда буде справляти». — «Ой ти ж білая діво, непорочна умерлице, загублена душе! Візьми моє волання, понеси його по чорнім дунаю, занеси до камінного стола, де мати Морана сидить, — хай милує вона щурі да пращурі зроду нашого! Хай виру за їхні гріхи моєю кровлю одбирає, з чорної Отхлані їхні душі відпускає — нехай летять вони в зелений Ир, де ні плачу ні стогону немає...»

... й тоді постає питання: як існувати в умовах цілковитої духовної смерти? Проблема ця не настільки проста, як вона видається позірно, і в будь-якому випадку, не має нічого спільного з риторикою: людська істота мислить себе елементом певної містичної ієрархії, себто вважає своє життя сповненим сенсу й виправданим лише за умови, якщо воно підпорядковане служінню великій і обов’язково позитивній ідеї, яка може розглядатись як домінуюча над людським світом і, так чи інакше, породжена вищими, божественними силами. Людська істота нездатна існувати поза цією ієрархією; всякі твердження про те, що людина — це альфа і омега власної духовности, що вона ґрунтується, так би мовити, сама на собі — не мають жодних підстав. Отож, неспроможність або нежиттєздатність такої ідеї призводить, у кінцевому підсумку, до компрометації всієї ієрархічної системи, яка відтак розглядається як фальшива, ілюзорна, а значить, неіснуюча; й тоді виявляється, що духовна смерть набагато гірша від фізичної, хоча б тому що людина, яка зазнала краху всіх своїх ідеалів, мусить жити далі.

Усі ці обставини й пояснюють те, чому проблема смерти — смерти як такої, смерти взагалі — посідає головне місце в духовних пошуках людини, яка переступила певну вікову межу, й навіть більше — чому ця проблема стає, власне, єдиною справжньою проблемою, що потребує негайного вирішення. Звучить вона так: якщо там, за межею, лежить інший світ, себто якщо фізична смерть насправді є пробудженням, то, значить, містична ієрархія (а отже, і особиста система цінностей) існує реально, дарма що якийсь її елемент у людському світі виявився нежиттєздатний; а якщо немає фізичної смерти, — значить...

Юр зціпив пальці в кулак. По зап’ястку побігла кров. Він не знав, чи почують його там, за межею. Але він усе одно мусив це зробити. Він мусив хоча б що-небудь зробити. Губи його дрижали, увіччю все пливло. Це був давній-давній обряд, який доводилося бачити йому тільки один раз, у дитинстві. Й він знав: якщо його жертву прийняли, то має бути знак...

Він завмер. Серце стукотіло, відлічуючи секунду за секундою; й коли перша хвилина вже добігала кінця, десь поруч зненацька пролунав довгий жалібний крик, який скидався на протяжний дзвін кришталевої чаші. Юр чекав чогось подібного, та цей звук, який досі лунав посеред глибокої ночі, вразив його до самісінької глибини душі — він зірвався з місця і, сховавши руку до кишені, кинувся стрімголов із пагорба, спотикаючись неначе сліпий і налітаючи на кущі, які траплялися по дорозі.

Він прийшов до тями лише в берегах, коли продерся крізь татарник і з розгону вшелепався в студену осінню воду. По річці, кружляючи, пливло жовте вербове листя; насилу вириваючи ноги із в’язкого чорного мулу, Юр перебрів на той берег і побачив город, на якому десь-не-десь стриміло сухе соняшничиння. Десь із хвилину він стояв, кліпаючи очима й намагаючись уторопати, куди ж його занесло; аж увіччю стало ясніти й, загледівши стару кощаву грушу коло межі, а далі штахетник і хату під черепицею, він глибоко відітхнув і, зайшовши на обійстя, штовхнув хатні двері.

— Гей, — крикнув він з порога, — є тута хто?..

— Зараз, зараз... — озвалося за стіною. — Зайдіть, товаришу!

Гупаючи своїми здоровецькими черевиками, Юр пройшов до столу й знову спинився, мало не зачіпаючи головою сволока. В хаті тхнуло якоюсь кислятиною і чадом із відтуленої печі, яка зяяла праворуч.

— Ви з райкому, еге?

Він обернувся. Дзякунка стояла біля відчиненої комори, — й на тлі чорного прозору дверей чітко вимальовувалася її суха фігура в запасці й вишитій сорочці, її жовтий козячий вид із погаслими очима й голова, до того замотана в ріжне ганчір’я, що віддалеки скидалася на довбню.

— Від товариша Лошака, еге?.. — Дзякунка придивилася уважніш і зачудовано роззявила рота. — А ти хто се такий, гицлю?..

— Не впізнали мене, бабо?

— Твар наче по знаку... — Вона притулила долоню дашком над очима. — Ти чий се?

— Старого Юра онук! Петлюрівця того... активістів котрий різав, пам’ятаєте?

Дзякунка опустила руку.

— Так його вбили... наші випантрували його ще в тридцять третім году та застрілили! А Чакунка вмерла, так що нікого з них на світі нема... Й онука їхнього на войні, слава Богу, вколошкали!

— Та не вколошкали! — невдоволено буркнув він. — Живий ще я, бабо!..

— То ви не з райкому?

Юр притяг до себе стільця й сів посеред хати.

— Бабо, — втомлено сказав він, — про який райком ви торочите! Вже скоро шість год буде, як усі райкоми порозганяли к лихій матері!..

— А от і не порозганяли! До мене приїжджає осьо, на виступи возить!

— Хто?!

— Райком, хто ж іще!

— Який?

— А там, де товариш Лошак заправляє... Молодий такий парень, бідовий... Каже, ви у нас ветеран колгоспного руху, то вас треба людям показувати! Мене, цебто, показувати треба!..

— Та вже ж не мене! — буркнув Юр. — А навіщо?

— А скоро, каже, будемо всю цю сволоч розкуркулювати, так щоб партійні кадри досвід у вас переймали! У мене, цебто, досвід переймали... Ну, то я їм і розказую. Вчу їх, як треба куркулів у землю заганяти! — Її очі ошкліли; вона підняла руку й випросталася. — Товариші! — крикнула вона, мов дурнувата. — Куркуль — це