💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Тема для медитації - Леонід Григорович Кононович

Тема для медитації - Леонід Григорович Кононович

Читаємо онлайн Тема для медитації - Леонід Григорович Кононович
ходив та все читав оту книжку!

Чумак підняв брови.

— Дивно! Мені цей поет, звичайно, подобається, але щоб аж отак...

— Розумієте, — я збив шапку на потилицю й подивився у небо, — цей чоловік висловив те, що я почував сам і точнісінько в тих же образах, які й мені спадали на думку... але він подав усе це в такому світлі — аж подих перехоплює, коли читаєш!

— Геній, — помовчавши, сказав Чумак, — вміє бачити зворотній, містичний бік речей!

— Антонич був хрущем і жив колись на вишнях... — я щасливо засміявся. — Всі ми хрущі на вишнях, які посадив Господь!

Ми дійшли до майдану й завернули у парк. На алеях лежало торішнє листя, з дерев капотіло, але в повітрі так пахло молодими бруньками, що мене знову пійняла п’янка безпричинна радість.

— Що ти збираєшся робити після закінчення школи?

— Не знаю... вступати, напевне!

— Куди?

— В університет... на журналістику, напевне! — Я нерішуче спинився. — Це саме... ну... я оце хтів у вас запитати...

— Про що?

— Ну, того разу ми почали про це балакать... Чому вони так бояться оцього слова — Україна? Он і Поліщук про якийсь нездоровий дух казав, і в школі те саме товчуть... Хіба ж писати про свою землю — це націоналізм? І взагалі, що воно таке — націоналізм?

Чумак глянув на мене крізь окуляри.

— Ти пам’ятаєш, чим закінчується отой вірш Симоненка? — раптом поспитався він.

— Який?

— Про Україну!

— Ну... я його й напам’ять знаю!

— І чим же?

Хай ридають хмари бурякові,

Хай сичать лакузи! Все одно

Я проллюся крапелькою крови

На твоє священне знамено!

— голосно продекламував я.

Чумак замислено кивнув.

— Оце зараз і називається націоналізмом! Утямив?

— Ні хріна не врубаюся! — голосно вигукнув я. — А чого се так?

— Цікавитися історією свого народу, любити свою землю, почувати себе відповідальним за все, що робиться на ній, протестувати проти поширення русифікації, розвивати свою культуру, бути готовим життя своє віддати за Україну — все це на сьогодні кваліфікується як український буржуазний націоналізм! Запитання?

Я стояв, роззявивши рота, й не знав, що сказать.

— Але... — нарешті отямивсь я, —... але ж у цьому немає нічого поганого! То чому ж...

— А тому що партія знехтувала заповітами Леніна! — гаряче сказав Чумак. — Зараз усе робиться для того, щоб ліквідувати українську мову і в перспективі з усіх націй створити такий конгломерат, який зветься радянський народ! А кожного, хто виступить проти цього, називають націоналістом... розумієш?

— Ну, — сказав я, чухаючи потилицю, — значить, і я тоді націоналіст! Але яке ж вони мають право оце таке чинити?

Чумак скоса глянув на мене.

— От за ці слова, — тихо сказав він, — останім часом засуджено вже кілька десятків людей!

— Ну?! — не повірив я.

Він поставив портфеля на лавочку й добув звідти грубу картонну теку.

— Візьми! — сказав він. — Я довго вагався, чи давати тобі цю річ... але бачу, ти все одно на неї десь натрапиш!

— А що се?

— Цей твір зветься «Інтернаціоналізм чи русифікація»... Гадаю, ти вже доросла людина й повинен знати правду! Але нікому не показуй, бо за це — тюрма... второпав?

Я взяв теку і сховав за пазуху, із захватом почуваючи, ніби ховаю туди бомбу. Я не знав, що тої миті ступив на дорогу, з якої вже не буде вороття; не знав, що лінія моєї долі від того дня піде карколомним зиґзаґом, який врешті-решт підведе мене до тої межі, за якою починається смерть; не знав, що це один із тих переломних моментів, коли вирішується ціле життя...

... глухий уривчастий стукіт. Він тихо, але напрочуд виразно пролунав у тиші, яка на мить зависла у світлиці, й баба Лепестина од несподіванки аж стрепенулася.

— Ти чуєш?

Юр стенув плечима.

— А що я йому зроблю! Хай стукає собі, як уже внадилося...

— Ой се ж лихий знак, сину! Скільки моєї пам’яти, все воно про якесь горе сповіщало!..

— Баба казала, — замислено мовив Юр, — що як хтось у хаті повинен умерти, то Морана посилає туди свою доньку Желю! Вона спочатку стукотить, нагадуючи, що пора вибиратись на той світ, а потім починає гукати людським голосом! — Він криво посміхнувся. — Але я не вірю, звичайно...

— Перед голодовкою, — сказала баба. Лепестина, сумно киваючи головою, — у нашій хаті так стукало, так стукало... й у комині, і в одвірках, і в мурові! Аж як прийшли активісти да забрали геть усе до шнору — воно й перестало...

— А натомість почали гинути люди! — понуро докинув Юр.

Баба склала долоні на ціпку й підперла ними підборіддя.

— Гай-гай, — сказала вона своїм глухим киркаючим голосом, — ти ж не застав, сину, того кутка, яким він був до голодовки...

Через дорогу од вас жило п’ятнадцять душ — нікого не зосталося! Поруч з ними Гудзилевичі жили — старі весною повмирали, а трійко дітей забрали в майданчик... Там одну дитину вбили старші хлопці, друге вмерло само, а дівчина тілько й вижила... На нашому обійсті було вісім душ... одна я уціліла! А який же куток був людний... а дітей тих бігало! Хіба ж тоді оце така тиша стояла, як зараз? Де там! Ще й на світ не займається, а вже, чутно, вози риплять, собаки гавкають, хтось волів жене напувати...

— Ото якби ваше покоління не волам хвости крутило, а комуняк різало, то зараз усе по-іншому було б! — понуро буркнув Юр. — А то проспали свою долю, а воно тепер і нам окошилося!..

— А казав же ж отаман Лелюх, — підхопила баба, — точнісінько так і казав... Збирав він ватагу та й приїхав на нашу гору! Як зараз бачу, здоровий чолов’яга, як грім, у сивій шапці, й чумарка на ньому з синього сукна... Хлопці, каже, ви ж не одсидитеся вдома — вони самі до вас прийдуть і все позабирають! Не послухав ніхто...

— А дід?

Баба глянула на нього своїми бляклими очима.

— Із усього села ото тільки він пішов із Лелюхом! Та ще Стоян, котрий пізніше комунякою став...

— Стоян?!

— А вони ж із дідом такі друзяки були, що

Відгуки про книгу Тема для медитації - Леонід Григорович Кононович (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: