💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Його прощальний уклін - Артур Конан Дойль

Його прощальний уклін - Артур Конан Дойль

Читаємо онлайн Його прощальний уклін - Артур Конан Дойль
в безлюдний двір і відчинив ключем задні двері одного з будинків. Ми увійшли, і він одразу ж зачинився зсередини.

Було дуже темно, але я відразу зрозумів, що в будинку ніхто не живе. Гола підлога скрипіла й тріщала під ногами, а на стіні, якої я ненавмисно торкнувся, висіли шматки обірваних шпалер. Голмс стиснув мою руку холодними тонкими пальцями й повів мене довгим коридором, поки нарешті перед нами не вималювалися ледве помітні контури напівкруглого вікна над дверима. Тут Голмс раптом повернув праворуч, і ми опинилися у великій квадратній порожній кімнаті, зовсім темній по кутах, але легко освітленій посередині вуличними ліхтарями. Втім, поблизу від вікна світильника не було, та й шибу вкрив густий шар пилу, тому ми ледве бачили один одного. Мій супутник поклав мені руку на плече та майже торкнувся губами мого вуха.

— Ви знаєте, де ми зараз? — пошепки спитав він.

— Здається, на Бейкер-стрит, — відповів я, заглядаючи крізь каламутне скло.

— Саме так, ми опинилися в будинку Кемдена, якраз навпроти нашого колишнього помешкання.

— Але навіщо ми сюди прийшли?

— Тому що звідси чудово видно наш мальовничий будинок. Чи можу я попросити вас, любий Ватсоне, підійти трохи ближче до вікна? Тільки будьте обережні, ніхто не повинен вас бачити. Ну, а тепер погляньте на вікна наших колишніх кімнат, де почалося стільки цікавих пригод. Зараз побачимо, чи зовсім я втратив здатність дивувати вас за три роки нашої розлуки.

Я ступив уперед, поглянув на знайоме вікно й аж присвиснув від подиву. Фіранка була опущена, кімната яскраво освітлена, і тінь чоловіка, котрий сидів у фотелі, чітко виділялася на світлому фоні вікна. Голова, форма широких плечей, гострі риси обличчя — жодних сумнівів. Голова виднілася впівоберта й нагадувала ті чорні силуети, які любили малювати наші бабусі. Це була точна копія Голмса. Я був настільки вражений, що мимоволі простягнув руку, бажаючи переконатися, чи він дійсно стоїть тут, поруч зі мною. Голмс аж трусився від безгучного сміху.

— Ну, як? — спитав він.

— Це просто неймовірно! — прошепотів я.

— Здається, роки не знищили мою винахідливість, а звичка не висушила її, — сказав детектив, і я вловив у його голосі радість і гордість художника, котрий пишається власним витвором. — Правда, схожий?

— Я готовий був би заприсягтися, що це ви!

— Честь виконання належить містерові Меньє з Ґренобля. Він ліпив цю фігуру кілька днів. Вона зроб­лена з воску. Все інше облаштував я, коли заходив на Бейкер-стрит сьогодні вранці.

— Але навіщо вам усе це потрібно?

— Маю на те серйозні причини, любий Ватсоне. Хочу, щоб дехто думав, що я перебуваю там, хоча насправді я зовсім в іншому місці.

— То ви думаєте, що за квартирою стежать?

— Я це знаю точно.

— І хто ж?

— Мої старі вороги, Ватсоне. Та чарівна компанія, ватажок якої впокоївся на дні Рейхенбахського водоспаду. Як ви пригадуєте, вони, і тільки вони, знали, що я ще живий. Вони були впевнені, що я рано чи пізно повернуся до своєї колишньої квартири. Вони не переставали наглядати за нею, й ось сьогодні вранці побачили, що я повернувся.

— Але як ви здогадалися про це?

— Визирнувши з вікна, я впізнав їхнього шпигуна. Це доволі відомий чоловік, його ім’я Паркер, за фахом грабіжник і вбивця, і водночас чудовий музикант. Він мене не дуже цікавить. Набагато більше мене цікавить інший — той страшний чоловік, хто ховається за ним, найближчий соратник Моріарті, той, хто кидав у мене каміння з верхівки скелі, найхитріший і найнебезпечніший злочинець у всьому Лондоні. Саме цей чоловік полюватиме за мною сьогодні вночі, Ватсоне, і він не підозрює, що ми полюватимемо за ним.

Поступово я зрозумів, що запланував мій приятель. Із нашого зручного притулку ми мали можливість наглядати за тими, хто прагнув спостерігати за нами, і стежити за нашими переслідувачами. Тонкий силует у вікні служив приманкою, а ми були мисливцями. Мовчки ми стояли поруч у темряві, пліч-о-пліч, й уважно вдивлялися в силуети перехожих, котрі метушилися туди й сюди вулицею унизу. Голмс не зронив жодного слова й навіть не ворушився, але я відчував, що він дуже напружений і пильно стежить за людським потоком на тротуарі. Ніч була холодна та неприємна, різкий вітер дув уздовж довгої вулиці. Люду було багато, майже всі перехожі пересувалися квапливо, ховаючи носи в коміри або кашне. Мені здалося, що та сама фігура кілька разів пройшла повз будинок, і особливо підозрілими здавалися двоє чоловіків, котрі, немов ховаючись від вітру, довго стояли в одному під’їзді неподалік від нас. Я спробував звернути на них увагу Голмса, але він відповів мені лише ледве чутним вигуком розчарування та продовжував уважно розглядати вулицю. Час від часу він переступав з ноги на ногу або нервово постукував пальцями по стіні. Я бачив, що йому стає незатишно, а події розгортаються не зовсім так, як він припускав. Нарешті, коли підійшла північ і вулиця майже спорожніла, детектив почав крокувати кімнатою, вже не приховуючи свого хвилювання. Я хотів щось йому сказати, аж раптом мій погляд упав на освітлене вікно, і я знову відчув подив. Схопивши Голмса за руку, я показав йому на вікно.

— Постать ворухнулася! — вигукнув я.

І справді, тепер силует був обернений до нас уже не профілем, а спиною.

Либонь, роки не пом’якшили різкого характеру Голмса, і він залишився таким самим нестерпним, стикаючись із людьми менш розумними, ніж він сам.

— Звісно, вона ворухнулася, — буркнув він. — Невже я останній телепень, Ватсоне, щоб усадовити в кімнаті явне опудало й сподіватися за його допомогою одурити найбільш хитрющих шахраїв, котрі тільки існують в Європі? Ми сидимо в цій дірі дві години, і за цей час місіс Гадсон змінювала положення фігури вісім разів, тобто кожні чверть години. Звісно, вона підбирається до неї так, аби її саму не було видно... Ага!

Раптом він затамував подих і завмер. У напівтемряві я побачив, як детектив стоїть, витягнувши шию, у позі напруженого очікування. Вулиця тепер була зовсім безлюдною. Можливо, що ті двоє все ще стояли причаївшись у під’їзді, але я вже не міг їх бачити. Навколо нас панували тиша та пітьма. І в темряві чітко виділявся жовтий екран яскраво освітленого вікна з контурами чорного силуету в центрі.

У повній тиші я чув дихання Голмса зі свистом, що свідчило про сильне, насилу тамоване хвилювання. Несподівано він штовхнув мене вглиб кімнати, у найтемніший її закуток, і затиснув мені на хвилину рота рукою, щоб я не промовив ні слова. У цю мить я відчув, як тремтять його пальці. Ніколи ще не бачив я його таким схвильованим, однак темна вулиця й далі здавалася пустельною та безмовною.

І раптом я почув те, що вже вловив тонший слух мого приятеля. Якийсь тихий, приглушений звук долинув до мене, але не з боку Бейкер-стрит, а з глибини того самого будинку, в якому ми ховалися. Ось відчинилися та зачинилися вхідні двері. За секунду чиїсь обережні кроки почулися в коридорі — кроки, які, мабуть, намагалися бути тихими, але гучно відлунювали в порожньому будинку. Голмс притулився до стіни; я зробив те саме, міцно стиснувши револьвер. Вдивляючись

Відгуки про книгу Його прощальний уклін - Артур Конан Дойль (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: