Його прощальний уклін - Артур Конан Дойль
Нарешті, зробивши начебто логічні, однак повністю помилкові висновки з приводу того, що сталося, ви повернулися у свій готель. А я залишився наодинці. Я вже вирішив, що моя пригода скінчилася, але одна вельми несподівана подія показала, що на мене чекає ще чимало сюрпризів. Раптово величезний уламок скелі з гуркотом пролетів зовсім близько від мене, вдарився об стежку й упав у прірву. Спершу я подумав, що це звичайна випадковість, але, поглянувши вгору, побачив голову чоловіка на тлі згасаючого неба, і майже відразу інший камінь вдарився об край тієї самої розколини, де лежав я, за кілька дюймів від моєї голови. Я зрозумів, що це означає. Моріарті був не сам. Його спільник (я з першого ж погляду побачив, який небезпечний був цей чоловік) стояв насторожі, коли на мене напав професор. Здалеку він спостерігав сцену смерті свого компаньйона та мого порятунку. Зачекавши якийсь час, він обійшов скелю, виліз на шпиль з іншого боку й тепер намагався зробити те, на що не спромігся Моріарті.
Я недовго роздумував про це, Ватсоне. Визирнувши, я знову побачив над скелею люте обличчя цього чолов’яги й збагнув, що воно — провісник нового каменя. Тоді я поповз униз, до стежки. Не знаю, чи зробив би я це з холодним серцем. Спуск був у тисячу разів важчим за підйом. Але мені ніколи було вагатися — третій камінь прошурхотів біля мене, коли я висів, чіпляючись руками за край розколини. На півдорозі я зірвався вниз, та якимось дивом опинився на стежці. Весь обдертий і закривавлений, я щодуху побіг, у темряві пройшов горами десять миль і за тиждень опинився у Флоренції, впевнений, що ніхто в у світі нічого не знає про мою долю.
Я довірився лише одній людині — моєму братові Майкрофту. Пробачте, любий Ватсоне, але мені було вкрай важливо, щоб мене вважали покійним, а вам ніколи не вдалося б написати таке переконливе повідомлення про мою трагічну смерть, якби ви самі не були впевнені в тому, що це — свята правда! За ці три роки я кілька разів поривався написати вам — і щоразу стримувався, остерігаючись, аби ваша прихильність до мене не змусила вас припуститися помилки, яка видала б мою таємницю. Ось чому я відвернувся сьогодні ввечері, коли ви розсипали мої книжки. Тієї миті ситуація була дуже небезпечною, і вигук подиву чи радощів міг би привернути до мене увагу та призвести до сумних, навіть невиправних наслідків. Що стосується Майкрофта, то мені довелося йому відкритися, бо я потребував грошей. У Лондоні справи просувалися не так добре, як я очікував. Після суду над зграєю Моріарті на волі залишилися двоє найнебезпечніших її членів, обоє — мої смертельні вороги. Тому два роки я мандрував Тибетом, із цікавості відвідав Лхасу та кілька днів гостював у далай-лами.
Ви, мабуть, читали про гучні дослідження норвежця Сіґерсона, але, певна річ, вам і на гадку не спадало, що це була звісточка від вашого товариша. Потім я об’їхав усю Персію, зазирнув у Мекку та побував із коротким, але цікавим візитом у каліфа в Хартумі... Звіт про цей візит пізніше ліг на стіл міністра закордонних справ.
Повернувшись до Європи, я провів кілька місяців у Франції, де займався дослідженнями речовин, одержаних із кам’яновугільної смоли. Досліди проводив в одній лабораторії на півдні Франції, у Монпельє. Успішно їх закінчивши й дізнавшись, що тепер у Лондоні залишився лише один із моїх заклятих ворогів, я почав міркувати про повернення додому, коли звістка про гучне вбивство на Парк-лейн змусила мене поквапитися з від’їздом. Ця загадка зацікавила мене не лише сама собою, але й тому, що її розкриття, мабуть, могло допомогти здійснити певні проекти, що стосуються мене особисто. Отже, я негайно приїхав до Лондона, з’явився власною персоною на Бейкер-стрит, викликав сильний істеричний напад у місіс Гадсон і переконався в тому, що Майкрофт потурбувався, щоб зберегти мої кімнати та папери точно в такому самому вигляді, в якому вони були раніше. Отож сьогодні, о другій годині дня, я опинився у своїй старій кімнаті, в улюбленому кріслі, і єдине, чого мені залишалося бажати, то це, щоб мій старий друг Ватсон сидів поруч зі мною в іншому кріслі, яке він так часто прикрашав своєю присутністю.
Такою була дивовижна повість, яку він розказав мені того квітневого вечора, розповідь, в яку я б нізащо не повірив, якби не бачив на власні очі довготелесу, худорляву постать і розумне, енергійне обличчя чоловіка, котрого вже й не мріяв побачити. Якимось чином Голмс устиг дізнатися про смерть моєї дружини, але його співчуття проявилося швидше в інтонації, ніж у словах.
— Робота — найкраща протиотрута від горя, любий Ватсоне, — зітхнув він, — а нас із вами сьогодні вночі чекає така робота, що людина, котрій вдасться успішно довести її до кінця, зможе сміливо сказати, що недарма прожила своє життя.
Я марно просив його висловлюватися зрозуміліше.
— Ви достатньо почуєте та побачите, поки настане ранок, — відповів детектив. — А поки що в нас і без того є про що поговорити, адже ми не бачилися три роки. Сподіваюся, що до пів десятої нам вистачить тем, а потім ми вирушимо в дорогу, назустріч одній цікавій пригоді в порожньому будинку.
І правда, все було, як у старі добрі часи, коли в призначений час я опинився в кебі поряд із Голмсом. У моїй кишені лежав револьвер, а моє серце тремтіло в очікуванні надзвичайних подій. Голмс був стриманий, похмурий і мовчазний. Коли світло вуличних ліхтарів упало на його суворе обличчя, я побачив, що брови детектива насуплені, а тонкі губи щільно стиснуті: здавалося, він був занурений у глибокі роздуми. Я ще не знав, якого хижого звіра нам належало вистежити в темних джунглях лондонського злочинного світу, але всі повадки цього вправного мисливця повідомляли мені, що пригода обіцяє бути однією з найнебезпечніших, а уїдлива усмішка, що час від часу з’являлася на аскетично строгому обличчі мого супутника, не віщувала нічого доброго тій дичині, яку ми вистежували.
Я припускав, що ми їдемо на Бейкер-стрит, але Голмс наказав візникові зупинитися на розі Кавендіш-скверу. Вийшовши з екіпажу, він уважно роззирнувся навсібіч, а потім озирався на кожному розі, бажаючи впевнитися, що ніхто за нами не слідкує. Ми йшли якоюсь дивною дорогою. Голмс завжди вражав мене знанням лондонських закутків, і зараз він упевнено крокував через лабіринт якихось стаєнь і стоянок візників, про існування яких я навіть не підозрював. Нарешті ми вийшли на вузьку вулицю з двома рядами старих, похмурих споруд, яка вивела нас на Манчестер-стрит, а потім і на Блендфорд-стрит. Тут Голмс швидко звернув у вузьку вуличку, пройшов крізь дерев’яну хвіртку
