Його прощальний уклін - Артур Конан Дойль
Сер Рональд Адер був другим сином графа Мейнуса, правителя однієї з наших австралійських колоній. Мати Адера переїхала з Австралії до Англії, де їй мали зробити операцію на оці — видалити катаракту. Разом із сином Рональдом і донькою Хільдою вона жила на Парк-лейн, 427. Юнак обертався в найкращому товаристві, мабуть, не мав жодних ворогів чи поганих звичок. Він був заручений із міс Едіт Вудлі з Карстерса, але за кілька місяців до описуваних подій молодята вирішили розстатися, і, судячи з усього, нічиє серце не виявилося розбитим. Загалом життя парубка минало у вузькому сімейному та великосвітському колах, характер у нього був спокійний, а смаки та звички — ощадливі. Й ось цього безтурботного молодого аристократа спіткала найдивніша та найнесподіваніша смерть. Це сталося ввечері 30 березня 1894 року, між десятою годиною та одинадцятою годиною двадцять хвилин.
Рональд Адер любив грати в карти, не нехтував нагодою розважатися таким чином, але ніколи не виходив за межі розумного. Він був членом трьох клубів — «Болдвін», «Кевендіш» і «Багатель». Було встановлено, що в день своєї смерті, по обіді, Рональд зіграв один робер у віст у клубі «Багатель». Він грав там аж до обіду. Партнери юнака — містер Меррі, сер Джон Гарді та полковник Моран — засвідчили, що гра відбувалася саме у віст і що гравці нічого особливо не виграли, але й не програли. Адер програв, можливо, фунтів п’ять, але не більше. Його статки були значні, і такий програш ніяк не міг його схвилювати. Він грав майже щодня то в одному клубі, то в іншому, але зберігав обережність і зазвичай залишався у виграші. З показів свідків з’ясувалося також, що за півтора місяця до своєї смерті Адер, граючи в парі з полковником Мораном, за один вечір виграв у Ґодфрі Мілнера та лорда Балморала чотириста двадцять фунтів. Ось і все, що стало відомо про останні тижні його життя.
Того фатального вечора він повернувся з клубу рівно о десятій. Матері та сестри вдома не було, вони поїхали в гості. На допиті покоївка засвідчила, що чула, як господар увійшов до своєї кімнати. Ця кімната, розташована на другому поверсі, виходила вікнами на вулицю та правила йому за вітальню. Перед приходом молодого графа покоївка розпалила піч і, оскільки та диміла, відчинила вікно. Жодного звуку не долинало з кімнати до двадцятої хвилини на дванадцяту — саме повернулися додому леді Мейнус та її донька. Господиня хотіла зайти до сина та побажати йому на добраніч, але двері в його кімнату виявилися замкненими зсередини, і, незважаючи на лемент і стукіт, ніхто не озивався. Тоді жінка здійняла тривогу, і двері довелося ламати. Нещасний юнак лежав на підлозі біля столу. Голова його була страшенно понівечена револьверною кулею, але жодної зброї в кімнаті не виявилося. На столі лежали дві банкноти по десять фунтів і сімнадцять фунтів десять шилінгів сріблом і золотом, причому монети були складені маленькими стовпчиками різної висоти. Поруч із ними лежав аркуш паперу, на якому були написані цифри, а навпроти них — імена кількох клубних приятелів Адера. З цього можна було зробити висновок, що перед своєю смертю юнак займався підрахунком своїх карткових виграшів і програшів.
Після ретельного розслідування всіх обставин справа виявилася ще загадковішою. Насамперед було незрозуміло, навіщо чоловік замкнувся зсередини. Правда, це міг зробити й убивця, а потім вистрибнути у вікно, але ж воно розташоване щонайменше за двадцять футів від землі, а грядка розквітлих крокусів під ним була зовсім незайманою — жодну квітку не зім’яли. Ніяких слідів не залишилося також і на вузькій смужці газону, що відділяв будинок від дороги. Мабуть, двері замкнув Рональд Адер особисто. Але яким чином його спіткала смерть? Адже ніхто не зміг би влізти у вікно, не залишивши слідів. Якщо ж припустити, що вбивця стріляв крізь вікно, то, мабуть, це був дуже вправний стрілець, оскільки вбити людину із револьвера на такій відстані напрочуд важко. До того ж Парк-лейн — багатолюдна вулиця, і за якихось сто ярдів від будинку розташована стоянка кебів. Та пострілу ніхто не почув. Однак був і труп, і револьверна куля, яка пройшла навиліт і, судячи з характеру рани, стала причиною миттєвої смерті. Такими були обставини таємничого вбивства на Парк-лейн — вбивства, загадковість якого посилювалася ще й через цілковиту відсутність хоча б якихось певних мотивів: адже, як я вже казав, у молодого Адера начебто не було жодних ворогів, а гроші та цінності, що лежали в кімнаті, залишилися неторканими.
Весь день я подумки аналізував усі факти, намагаючись застосувати до них якусь теорію, яка б поєднала їх між собою, і знайти «точку найменшого опору», яку мій загиблий приятель вважав би відправним пунктом будь-якого розслідування. Мушу зізнатися, що це мені не вдалося. Увечері я вештався парком і десь близько шостої години несподівано опинився на розі Парк-лейн і Оксфорд-стрит. На тротуарі зібралася юрба роззяв, котрі витріщалися на те саме вікно, і я збагнув, що це був той будинок, де сталося вбивство. Високий худий чоловік у темних окулярах, схоже, переодягнений детектив, розвивав якусь теорію з приводу того, що сталося, інші ж слухали, оточивши його тісним колом. Я протиснувся ближче, але його міркування здалися мені настільки безглуздими, що з почуттям, близьким до відрази, я подався назад, прагнучи сконцентруватися. При цьому я ненавмисно штовхнув якогось згорбленого стариганя, котрий стояв позаду, і той впустив кілька книг, які тримав під пахвою. Допомагаючи йому піднімати книжки, я помітив назву однієї із них — «Походження культу дерев» — і подумав, що, можливо, це якийсь бідний бібліофіл, котрий чи то заради заробітку, чи з любові до мистецтва збирає рідкісні видання. Я почав було вибачатися перед ним, але, мабуть, ці книжки, з якими я обійшовся настільки неохайно, були дуже дорогі їхньому власнику, бо він сердито бовкнув щось, презирливо відвернувся, а незабаром його згорблена спина та сиві бакенбарди зникли в натовпі.
Мої спостереження за будинком № 427 на Парк-лейн мало чим допомогли мені в розв’язку загадки, що зацікавила мене. Будинок був відокремлений від вулиці низенькою стіною з ґратами, причому все це разом не сягало й п’яти футів. Отже, кожен міг би легко проникнути в садок. Зате вікно було зовсім неприступним: поруч не було ні ринви, ні найменшого виступу, тому видертися стіною не зміг би навіть натренований гімнаст. Дивуючись ще більше, ніж раніше, я подався назад до Кенсінґтона та повернувся додому. Але я не пробув у своєму кабінеті й п’яти хвилин, як покоївка доповіла, що мене бажає бачити якийсь чоловік. На мій подив, це виявився ніхто інший, як той оригінальний старий бібліофіл. Його гостре зморшкувате обличчя визирало з-під жмуту сивого волосся. Під пахвою він тримав щонайменше дюжину своїх коштовних книжок.
— Вас, звісно, здивував мій прихід, сер? — спитав він дивним, як у ворони, голосом.
Я підтвердив його здогад.
— Розумієте, сер, я людина
