Буремні дев'яності - Катаріна Сусанна Прічард

пляшечку, наповнену до половини крупинками та шматочками золота, і витрусила з неї крихітний самородок. Було видно, що Марі пишалася ним не менше, ніж старий напарник Уоллі — своїм.

— Я вмила йому личко, — сказала Марі. — Він був такий замурзаний, навіть не впізнаєш, що це золото. Коли я трясу грохот, в мене теж все обличчя в рудій пилюці. Попервах мені страшенно ломило плечі та спину, ой-ой-ой! Жан сказав, що ніколи більше не підпустить мене до грохота. А тепер я вже притерпілась і щодня працюю разом з ним.

Повертаючись з Лорою в готель Фогарті, Саллі відчула, що заздрить Марі. Бач, яка вона радісна та щаслива, що живе і працює разом зі своїм чоловіком.

«Ще б пак, — думала Саллі, — я була б також не менш щаслива, якби приїхав Морріс і забрав мене до себе в намет».

— Все це виглядає добре зараз, — скептично й холодно зауважила Лора, — а ось коли почнеться спека та закрутять чорні бурі, Марі тут нізащо не всидить.

РОЗДІЛ XI

Мабуть, з тиждень, поки Олф десь блукав, а в готелі було затишшя, Лора й Саллі ходили гуляти в чагарникові зарості. Іноді до них приєднувалася Марі.

Весняне сонце заливало доокілля чарівним сяйвом, червона земля вкривалась повсюди яскравою зеленню. На кущах розпускалися квіти, і було страшенно приємно хоч ненадовго втекти від потворного, змертвілого міста, впиватись на повні груди чистим повітрям, милуватись безхмарною блакиттю неба, збирати дикі квіти або сидіти під тонкими деревцями і гомоніти про своїх чоловіків — згадувати, як вони полюбились та як поженились і що їх чекає попереду.

Місіс Фогарті застерігала, щоб вони не заходили далеко і не губили з очей намети старателів та гори відвалу, нагромаджені біля шурфів і ям. Бо дуже легко збитися з дороги і загубитись назавжди серед цих безкраїх чагарів, казала вона. Навіть з досвідченими людьми таке трапляється.

Але Саллі заспокоїла її, сказавши, що вона народилася й виросла в подібній місцевості і знає, що треба просто добре пильнувати та не відходити далеко від стежок.

Безсмертники біліли під деревами, мов сніг; крихітні рожеві квіточки рясніли поміж скель і віночками оточували грузькі западинки навколо них. Високі розложисті кущі були обсипані жовтим цвітом, що видихав найтонший аромат, а дикий горошок, яскраво-червоний і чорний серед волохатого сірого листя, заплів усю лощовинку біля колодязя кочівників. Безтурботні, немов школярки, три молоді заміжні жінки збирали квіти й ділилися своїми сердечними тайнами, що поклало початок їхній багатолітній дружбі.

Їх не лякали темношкірі, яких вони раз по раз зустрічали. Це були нещасні, нужденні створіння, одягнуті в лахміття, викинуте білими на смітник. Жінки та діти здебільшого були зовсім голі. Йдучи до міста чи повертаючись додому, тубільці іноді просили хліба або тютюну. Зате Саллі намагалась уникати верблюжих стежок — вона боялася гострих і зацікавлених поглядів афганських погоничів та їхніх образливих жартів. А верблюди просто нагонили на неї жах. Колись за Саллі погнався кульгавий верблюд, і тепер, як тільки жінки натрапляли на якогось верблюда, що пасся поміж кущів, вони чимдуж тікали геть.

Якось, проходячи повз великий рудник, копри якого високо вп’ялися в небесну блакить, вони зупинились поглянути на розробки. Сам містер Сильвестр Браун показав їм шматок багатої руди, добутої з нової штольні. Він провів їх також на те місце, де в Кулгарді було знайдено перший золотоносний пласт, і на згадку про рудник Бейлі подарував кожній по маленькому шматочку кварцу з золотими прожилками.

Марі часто розповідала про Жанових батьків, які жили в Лондоні. Вона стала для них дочкою, коли її батько та мати померли. Марі жила з ними поблизу Тотенхем-Корт-род й навчалася шитва в однієї кравчині. Свою рідну матір Марі ледь пам’ятала. Мадам Робійяр розповідала їй про ті утиски, яких після придушення Паризької комуни зазнавали її учасники, і як батько Марі загинув у бою на барикадах. Так само наклав головою і Жанів дід. Він був ювелір і, як патріот, віддав усе, аж до власного життя, за справу народу.

Один англійський друг допоміг їхній родині втекти з Франції, і мадам Робійяр пощастило забрати з собою Марі та її матір. Та невдовзі після цього мати Марі померла від горя й страждань, що випали на її долю, казала мадам Робійяр. Марі з дитинства любила Жана, але вони жили, як брат з сестрою, під одним дахом, і вона страшенно боялась, що, коли Жан виросте, він зустріне вродливішу дівчину й закохається в неї. Жан навчався в університеті, потім поїхав викладачем у якусь велику школу. Та коли він повернувся, вони заручились, і мама, й тато Робійяр казали, що іншого вони ніколи й не бажали. Всі четверо були дуже щасливі, але дуже бідні, а жити в лондонських трущобах було дуже й дуже тяжко.

Жан мріяв дати батькам притулок, щоб вони могли доживати віку спокійно і в людських умовах. Заради цього він вирішив податися в Австралію, і Марі поїхала з ним. Спочатку вони набралися немало горя й зазнали багатьох розчарувань у цій країні. Після перших пологів Марі тяжко захворіла, і лікар сказав, що, мабуть, вона вже не матиме більше дітей. Та Марі не хотіла вірити цьому. Тепер їй здавалось, що всі їхні мрії повинні здійснитися. Тільки б знайти золото! Тільки б поталанило Жану знайти достатню кількість золота, щоб купити ферму й забрати до себе батька та матір!

Лора висловила рішуче бажання, щоб їй з Олфом ніколи не довелося жити разом з батьками. Вони з Олфом покохалися ще в школі, й було само собою зрозуміло, що настане день, коли вони поберуться. Олфів батько вважався багатим чоловіком, та зненацька вибухнув страшний скандал. Казали, він втратив багато грошей під час земельного краху, а потім розтратив гроші тресту. Олф ще вчився в університеті на інженера, коли до нього прийшов батько, дав йому п’ять фунтів і сказав, щоб віднині він дбав за себе сам.

Незабаром у всіх газетах з’явилось повідомлення про арешт містера Брайрлі та про суд над ним. Лорин батько, відомий політичний діяч, заборонив дочці зустрічатися з Олфом; та перед тим, як Олф