Гайді. Гайді. Пригоди тривають - Йоханна Спірі

Себастян піднявся сходами догори і постукав у двері покою для навчань. Його запросили увійти.

— Внизу хлопець, який має щось сказати панночці Кларі, — доповів лакей.

Клара дуже зраділа надзвичайній у її одноманітному житті події.

— Нехай підніметься сюди, — наказала вона, — ви не проти, пане Кандидате? Він хоче поговорити зі мною особисто.

Хлопчина, увійшовши до кімнати, одразу, за вказівкою Себастяна, почав крутити корбу шарманки. Панна Роттенмаєр, щоб уникнути уроку, на якому вивчають абетку, перебралася у вітальню, де займалася то тим, то сим. Коли це їй здалося, що чує музику. Вона прислухалася: це звідкілясь із вулиці? Так близько? Чи не в класній кімнаті звучить шарманка? Панна, не вірячи своїм вухам, пробігла довгою їдальнею і увірвалася до покою. І справді: просто посередині кімнати стояв якийсь обідранець і старанно крутив корбу шарманки. Було видно, що пан Кандидат намагався це припинити, проте його просто ніхто не слухав. А от усміхнені Клара і Гайді уважно слухали.

— Стоп, негайно припинити! — крикнула просто з порога панна Роттенмаєр.

Але музика заглушила її голос. Управителька підбігла до хлопця, коли нараз угледіла щось у себе під ногами. Потворна чорна тварина поволеньки сунула по підлозі простісінько до неї: черепаха. Панна здійснила карколомний стрибок угору. Вже багато років вона так високо не підстрибувала! А потім щосили заголосила:

— Себастяне! Себастяне!

Шарманка вмовкла, бо на цей раз голос Роттенмаєр пересилив її звук. Себастян стояв у коридорі коло напіввідчинених дверей і аж корчився від сміху: спостерігав ефектний пірует управительки. Почекавши якусь хвилю, він зайшов у класну кімнату. Роттенмаєр плюхнулася у крісло.

— Геть усіх, і малого, і тварюку, геть! — гукнула вона лакеєві.

Той слухняно виконав наказ і вивів хлопця, який устиг на ходу підхопити свою черепаху. На подвір’ї Себастян тицьнув щось малому в руку і сказав:

— Сорок від панночки Клари і ще сорок — зверху. Ти гарно заграв, було на що подивитися! — і зачинив за малим вхідні двері.

У покої для навчання знову стало тихо. Перерваний урок було продовжено. Тепер панна Роттенмаєр зайняла позицію в класній кімнаті, щоби своєю присутністю не допустити більше ніяких неподобств. Вона твердо вирішила після закінчення уроку провести детальне розслідування і так покарати винного, щоб йому більше ніколи не захотілося повторити подібне.

Та ось в двері знову постукали, проте цього разу в класну кімнату зайшов Себастян. Він прийшов сказати, що їм принесли величезного кошика й веліли передати на словах, що це для панночки Клари, особисто в руки.

— Особисто мені в руки? — спитала здивовано Клара. Їй одразу стало дуже цікаво: що би те мало означати? — Принесіть кошика сюди, я хочу подивитися, — наказала вона.

Себастян приніс накритого плетеною кришкою кошика й одразу чкурнув із кімнати.

— Я вважаю, — сказала панна Роттенмаєр, — що спершу слід закінчити урок, а потім відкриємо кошика.

Клара ніяк не могла уявити собі, що ж там у ньому всередині і постійно дивилася на таємничий кошик.

— Пане Кандидате, — не витримала вона якраз посередині завдання із відмінювання дієслова. — Можна, я мигцем одним оком зазирну до цього кошика, а потім далі відмінюватимемо?

— Залежно від кута сприймання даної ситуації — це можна було б зробити, проте, ймовірно, це робити просто недопустимо, — вдався до звичних просторікувань пан Кандидат. — В даному конкретному випадку за виконання вищезазначеного бажання, говорить той факт, що вся ваша увага, панночко, спрямована на цей предмет…

Продовження промови пана вчителя діти не дочекалися, бо саме в цю хвилю плетена кришка зіскочила, і з кошика одночасно вистрибнули двоє кошенят, за ними ще одна пара, а за тими й решта. Кошенятам набридло сидіти в тисняві й вони, вибравшись на волю, почали гасати кімнатою, радісно позадиравши хвости. У цю хвилю полічити їх було просто неможливо й складалося враження, що вся кімната наповнена кошенятами, як гарбуз насінням. Вони весело перестрибували через начищені до блиску черевики пана Кандидата, гризли його штанки, видиралися по платтю панни Роттенмаєр ледь не до її грудей, вовтузилися коло її ніг, вистрибували на Кларин візок, дряпали усе, всюди тицяли мордочками, перекидаючи книжки та папери, нявкали: в кімнаті запанував жахливий хаос.

Клара час від часу скрикувала:

— Які гарненькі кошенятка! Як весело стрибають, Гайді, глянь он там, ой, а цей, глянь на цього!

Гайді раділа разом із Кларою і також весело спостерігала за кошенятами. Пан Кандидат спантеличено стояв біля столу й по черзі піднімав то одну, то другу ногу, щоб зашкодити малим капосникам його дряпати.

Роттенмаєр заціпеніла від розпачу в своєму кріслі, але згодом її прорвало і вона щосили залементувала:

— Тіне-е-ето! Тіне-е-ето! Себастя-а-ане! Себастя-а-ане!

Встати з крісла панна боялася, щоби маленькі страховиська не стрибнули їй в обличчя.

На крики про допомогу з’явилися нарешті Себастян і Тінетта. Вони переловили усіх кошенят і посадили їх знову в кошик. Після цього його було віднесено у котячий табір, де вже перебували двоє з цієї зграї бешкетників.

Цього дня позіхати на уроці теж нікому не хотілося. Пізно ввечері, коли панна Роттенмаєр отямилася від ранкових стресів, вона покликала до покою для навчань Себастяна та Тінетту для того, щоб визначити, хто має бути покараним за всі ці безчинства. В результаті дізнання стали відомі всі факти самовільного відлучення Гайді з дому, що призвели до подій цих двох днів. Роттенмаєр сиділа зблідла від обурення, їй просто бракувало слів для вираження своїх відчуттів. Вона лише махнула рукою Себастянові та Тінетті, мовляв: можете йти. Потім повернулася до Гайді, яка саме стояла біля інвалідного возика Клари і ніяк не могла второпати, в