Сьомий хрест - Анна Зегерс

махінації з валютою, — а потім ніби знавіснів, і Цілліх перевів його до штрафної команди. Як же катували Альберта, коли навіть з його млявого серця викресали іскру протесту! «Я ще замерзну тут, — подумав Георг. — Мене знайдуть. Показуватимуть дітям місце коло стіни — отут колись знайшли втікача, що осінньої ночі замерз за тих похмурих часів. Котра тепер година? Певно, скоро північ». Уже в цілковитій темряві він думав: «Чи згадує мене хто з моїх близьких? Моя мати?» Вона без упину лаялася. На хворих ногах шкандибала вона туди й сюди затхлим провулком, низенька й опасиста, з великими грудьми. «Її я вже ніколи більше не побачу, — подумав Георг, — навіть якщо й зостануся живий». В материній зовнішності йому закарбувалися у пам’яті лише її очі, молоді, карі очі, темні від докору і такі безпорадні. Георг навіть зараз паленів від сорому, згадуючи, як він ніяковів перед Еллі — вона три місяці була його дружиною, — що в його матері такі груди і таке чудернацьке святкове плаття.

Він згадав маленького Пауля Редера, свого шкільного товариша. Десять років вони гралися на одній вулиці в крем’яхи і ще десять років грали у футбол. Потім вони перестали бачитися, бо Георг став іншою людиною, а малий Редер лишився такий, як і був. Тепер він уявляв собі його кругле веснянкувате обличчя, як любе, навіки минуле дитинство… Георг згадав і Франца. «Він був добрий до мене, — думав Георг, — він багато зі мною поморочився. Спасибі, Франце. Ми тоді посварились, а за що? Де він тепер? Хороший хлопець, порядний, вірний».

Георгові перехопило подих. Навскіс через боковий неф упав відблиск вітража, що, мабуть, освітився лампою з якогось будинку по той бік соборного майдану, або фарами автомашини, — величезний барвистий килим, що несподівано простелився в темряві; ніч у ніч цей килим марно кидали на плити Порожнього собору, — адже такі гості, як Георг, приходили сюди раз на тисячоліття.

Від цього світла, яке, очевидно, засвітили, щоб заспокоїти хвору дитину або вирядити в дорогу чоловіка, оживали картини життя на землі. «Ото, певно, ті двоє, — подумав Георг, — яких вигнали з раю. А це голови корів, що заглядають в ясла, де лежить дитина, для якої не знайшлося іншого місця. А це, либонь, тайна вечеря, коли він уже знав, що його зраджено; ото, здається, воїн, який проколов його списом, коли він висів на хресті…» Георг не знав усіх картин: багато він забув, а деяких ніколи й не бачив, бо вдома у нього цим не цікавились. Але ж усе те, що полегшує самотність, може втішити людину. І не тільки те, що люди вистраждали разом з тобою, а й те, що люди вистраждали колись давно.

Світло на вулиці згасло. Стало ще темніше. Георг подумав про своїх братів, особливо про найменшого, якого він сам виховував і любив, мов якесь кошенятко, а не як дитину. Він подумав і про свою дитину, яку бачив один-єдиний раз. Інші спогади були якісь невиразні. Обличчя виринали перед ним і зникали, то безконтурні, то занадто чіткі. З деякими воскресали в його уяві квартали вулиць, шкільні двори і спортивні майданчики, з іншими — річка, хмари, ліс. Вони самі вихлюпувалися на нього, щоб він міг вихопити найдорожче для себе. Потім усі постаті розпливлись, і він уже не міг викликати в своїй уяві ні обличчя матері, ні якогось іншого. В нього розболілись очі, ніби він і справді все це бачив. Далеко від нього, там, де кінчався собор, засвітилося щось яскраве. Проїхала машина. Світло фар ковзнуло по вітражах, і відблиск упав на підлогу, коли ж світло поповзло по стіні, знову настала темрява.

Георг прислухався. Мотор іще стукотів. Георг почув вереск і сміх — у маленьку машину втиснулось, мабуть, дуже багато чоловіків і жінок. Вони проїхали. Барвисті відблиски вітражів заблимкотіли між колонами і погасли десь далеко від Георга.

Його голова похилилася на груди. Він заснув.

Георг упав на поранену руку і прокинувся від болю.

Вже давно звернуло з півночі. Стіна перед Георгом знову замерехтіла. Але тепер усе почалося з кінця: спершу стала розвіюватися темрява, потім заструменіли стіни й колони, наче собор був збудований з піску. Перші промені вранішнього сонця освітили картини на шибках, але вони ще були тьмяні й похмурі. Згодом усе немов почало твердішати. Закам’яніло величезне склепіння собору, змуроване ще за часів Гогенштауфеиів, — втілення розуму майстрів і невичерпної сили народу. Закам’яніла й ніша, куди заповз Георг; вона вже за Гогенштауфеиів вважалася почесною. Закам’яніли колони і всі морди й голови тварин на капітелях; знову на могильних плитах біля колон закам’яніли епіскопи у гордій невсипущості смерті, закам’яніли разом з ними й королі, епіскопи так пишалися, що їм довелося їх коронувати. «Саме час для мене», — подумав Георг. Він виповз. Зубами й здоровою рукою затягнув вузлик із скинутим дрантям, запхнув його між плитою й колоною. Все його тіло напружилося, очі блищали, він чекав хвилини, коли причетник відімкне собор.

II

У цей час чабан Ернст ніжно гукнув Неллі низьким грудним голосом, таким знайомим для собачки, що вона аж затремтіла від радості.

— Неллі, — мовив чабан Ернст, — Софі, бач, не прийшла, ця дурненька крихітка. Неллі, вона не знав, де шукати своє щастя. Неллі, а ми все-таки заснули. Нам, Неллі, це байдуже.

У Мангольдів ще було тихо, але в хліві у Марнетів уже хтось порався. Ернст узяв свого рушника та цератову сумку з милом і бритвою й пішов до колонки Марнетів. Тремтячи від холоду й задоволення, він милив і тер собі шию та груди. Потім почистив зуби і, повісивши кишенькове люстерко на садовий паркан, почав голитися.

— Чи не знайдеться в тебе трохи теплої води? — спитав він Августу, побачивши в люстеречку, що вона підходить з повними дійницями в руках.

— Ну що ж, заходь, — відповіла Августа.