Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть… - Володимир Львович Єшкілєв

«Зрозуміти? – жінка зробила рукою дивний жест, наче розвіяла перед собою жменю борошна. – Ти відмовляєшся?»

Ярковський відчув небезпеку, тому сказав:

«Ні».

«Ти приніс?»

Ярковський не відав, приніс він чи ні. Тому розмотав хустку й заходився розщіпати жупан. Це виявилось не простою справою. Кожна із кістяних защіпок, припасованих до шкіряних ремінців, була обмотана подвійною мотузковою петлею. Коли він впорався із зовнішньою шерегою защіпок, відкрився ряд дрібних мідних ґудзиків, що ними стягувалось на животі щось на штиб підкладки. Чорне бараняче хутро, яким підбили жупана, вперто лізло під пальці, заважаючи розщіпати ґудзики. Тепер він роздивився руки того, до чийого тіла запетлювалась його свідомість. Руки старого чоловіка. Моршкуваті, з пігментними плямами. Криві нігті дерли хутро, у вузлуватий безіменний палець лівої руки вріс срібний перстень з каменем. Шкіра на правій зберегла сліди опіків й помітно пожовтіла. Лінії на долонях перетворились на глибокі рівчаки, горби Юпітера і Місяця вкрили шерехаті берети мозолів.

Досвідчені руки, що переживали і створювали пригоди, рахували монети, оперували зброєю та працювали з вогнем і агресивними сполуками.

Тілесна станція геть спітніла, коли старовинна одежина нарешті розчахнулась. Під нею виявився широкий черес, до якого причепили полотняну торбинку. Розмотавши її, він занурив руку до полотняного міхура й витягнув звідти кулю. Важку й непроникно-темну, наче насотану вуличним мороком.

«Клади на гексу», – сказала жінка.

Ярковський розгублено подивився на стіл. Де тут «гекса»? Черепи хижо всміхались до нього кривими пощербленими зубами. Він послав благальну думку до розумної порожнечі, але та, як і пасує порожнечі, не озвалась. Ярковський відчув паніку, чуже тіло знову геть вкрилось потом, а потім десь в голові повстав вихор хаосу. У вухах щось куцо дзеленькнуло і повернулось відчуття падіння.

Удар.

Ярковський лежав на підлозі, підтягнувши до живота коліна. Гірка слина стікала з кутика пересохлого рота на підлогу, під щоку. Лампа світила йому в очі. Він звівся, відчуваючи тупий біль у всьому тілі. В шлунку і стравоході пекло, кожний рух шиї відправляв уздовж хребта больові струмені. Але нудота минула. Ярковський ретельно витер обличчя, сів за стіл, подивився на кулю. Вона сяяла рівним жовтуватим світлом, що не розсіювало темряву.

– На гексу тебе покласти, так? – запитав він у кулі вголос. А відтак подумки:

«Скільки ж тобі століть?»

Куля самовдоволено сяяла і мовчала.

[№ 5 – Воронар (Твердохліб) Катерина Іванівна на прізвисько «Кімі», дружина винороба, колишня фотомодель, 19 років]

Купуючи собі і Sані квитки на експрес до Ужгороду, Ярковський припустився помилки, придбавши плацкарти. Вже за чверть години після відправлення Sаня підібгала під себе ноги, начепила волохаті навушники й крізь темні окуляри гидливо косила на сусідів, що повитягали з торб пиво, чебуреки, ковбасу й смаженину. Вагон поступово наповнили аромати фаст-фудів, трелі сотових, веселі перемовини та стравохідно-шлункові звуки.

Напроти Ярковського і Sані вмостився череватий добродій, який вивалив на столик цілу гору буфетної гастрономії. Курку-гриль в його мандрівному наборі супроводжували мариновані огірки, цвіклі, бутерброди з голландським сиром, варені яйця, упаковані в плівку товстенькі зрази, десертний рулет та дволітрова пляшка з темним пивом.

Чим вище громадився масив їдла, тим нижче схилялась голова нещасної Sані. Ярковський майже фізично відчув її обридження атрибутами жлобського світу. Він як і Sаня передчував неминуче настання того моменту, коли добродій запропонує розділити з ним трапезу.

Розклавши свій скарб, черевань розпечатав блискучий пакет з куркою, з насолодою принюхався до його вмісту і запитав:

– Ну то що, молодята, пиво п’єте?

– Ми щойно повечеряли, – якнайщиріше посміхнувся до нього Ярковський.

– То ви вдома вечеряли, а тепер ви в дорозі, – зауважив власник курки. – В дорозі треба їсти, бо невідомо де ще прийдеться.

– Ми по хавчику не виступаємо, – тримав оборону Ярковський.

– А чого вам того боятись? Он ви які худі, вам фігуру зберігати не треба, – посміхнувся добродій у відповідь й поплескав себе по череву. – Не те що мені, старому.

Sаню пересмикнуло.

– Й, до речі, – продовжував черевань, – я ж вам не курку, я вам пиво пропоную. Пиво добре, «бергшльос» називається. Трошки собі сьорбнемо, якщо ви такі ситі, а я ще й поїм, з вашого дозволу.

– Дякуємо, – кивнув Ярковський. – Я трошки вип’ю з вами, а дівчина не п’є.

– Я п’ю, – раптом заявила Sаня і зняла навушники.

– Ото правильно, – розплився у широкій посмішці черевань. – А то ваш кавалер за вас розписується. В мене на такий випадок є стаканчики.

Він витягнув їх цілу батарею, відділив три й спритно розлив пиво. Хоча над стаканчиками виросли пінисті «капелюшки», жодної краплі не сповзло на стіл.

«А дядько – снайпер», – подумки схвалив череваня Ярковський. Минуло вже кілька хвилин, як раптово проснулись його телепатичні здібності. Від любителя пива на еспера линув мікс з калічних сентенцій і матюків. Над всім тим домінували дві групи думок, одна з яких стосувалась розмірів і подробиць якогось спадку, а друга – грошей, необдумано позичених питущому швагрові. Ярковський також вловлював уривки хтивих фантазій череваня. Їхньою героїнею була, судячи зі всього, Sаня.

«Добре, що мала про це не знає, – подумки посміхнувся еспер. – Хоча, хто зна, може подорож вийшла б веселішою».

– Давайте знайомитись, – запропонував черевань. – Мене Любомиром називайте.

– Я Саша, а вона – Ксюха, – кивнув на Sаню Ярковський.

– Сашко і Оксана, значить, – уточнив черевань. – До Львову їдете?

– Далі.

– А я думав, що ви зі Львову.

– Не вгадали.

– Це добре. Дуже добре… Ну що, молодята, за знайомство!

– А вам що, Львів не подобається? – спитала Sаня, коли вони випили.

– Ні.

– Образили вас там?

– Образили? – перепитав черевань, заїдаючи пиво куркою. – Та ні, Оксано, ніхто мене там не ображав. Просто не люблю я отих львівських снобів. Багато про себе воображають. Одне слово – львівці.

Ярковський здригнувся від хвилі ворожості, яка вихлюпнулась з мозку череваня від згадки про львів’ян. Ця хвиля несла з собою купу дрібного ментального мотлоху: незнайомі есперові прізвища, спогади про неохайні приміщення у старих австрійських будинках та про тріпер, подарований череваневі повією з Левандівки.

– В мене у Львові багато знайомих, – не вгавала Sаня, – й жодного сноба. Класні люди, культурні, освічені.

– То вам сильно повезло. Культурних знайшли… А ви знаєте як ота хвалена львівська культура виникла і що то за культура? Не знаєте, а я вам розповім. Щоби ви знали. Я її називаю «культурою покоївок». От коли у сорок четвертому з Лемберга усіх панів до