Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть… - Володимир Львович Єшкілєв
– А що Варвара?
– Здається, її цей проект не зацікавив.
– Тоді Пшеладовська повинна була її зненавидити, – припустила Sаня. – Разом з Ілоною.
– Чому з Ілоною? – не зрозумів фантаст, відтак кивнув. – Ну, звісно, ви ж думаєте, що вони були лесбійками… Я вам так скажу, – він поклав широкі долоні садівника на стіл, – у Юлії все життя була сила-силенна проектів, і сина вона планувала за різних гламурних фемін. Наприклад, за цю співачку, Ліну Бурис, коли та ще не впіймала свого турка. Так що лишіть ваші підозри щодо Юлії. Якби вона труїла всіх, кого ненавиділа, півміста відправилось б на цвинтар.
– А з Пелагеєю у Пшеладовської добрі відносини? – поцікавився Ярковський.
– Дві королеви на одному полі.
– Пелагея – біла королева?
– Я уточню, – в очах Бусурманко на мить спалахнули несподівані злі жовті вогники: – Дві чорні королеви на одному шаховому полі.
– А Осинський – чорний король?
– Осинський з іншої опери. Він – туз, а тузами в шахи не грають.
– Тоді Варвара – білий ферзь, – припустила Sаня.
– А Ілона – білий король, – розсміявся Ярковський.
– Пішак ваша Ілона, – пхикнув фантаст. – Звичайнісінька піхтура.
– Пішаки стають ферзями.
– Якщо повезе. Але цій Балтеровій небозі не пофартило.
За столом запала мовчанка. Кожному думалось про своє, навіть Sаня забула про кулон. Ярковський марно намагався вловити думки Бусурманка. Після кількох спроб він розслабився і дозволив хвилям сп’яніння вільно котитись потоками його міркувань.
«Ці телепатичні здібності страшенно стихійні, – визначив він. – Коли не треба, тобі до голови лізе всяка хрєнь, а коли треба – глухо як в танку. Недарма Солтис був скептичним щодо телепатів».
– Знаєте, що я вам скажу, – фантаст наповнив спорожнілі бокали, рівняючи кількість рідини в них. – У цьому клятому отруєнні є щось таке… Якась така тупа, сліпа сила. В східній літературі є такий образ невблаганної долі: сліпа верблюдиця, що біжить через табір кочовиків, збиває намети, розкидає ватри й топче всіх, хто попаде їй під копита. Всіх топче: жінок, дітей… – голос його стишився майже до шепоту. – Сліпа скажена верблюдиця… Так і тут. Дурна-дурнісінька сліпа сила. Безжальна, безлика, безадресна, божевільна… Налили отрути в шампанське. Навмання. Для розваги. Й погубили невинних людей. Зовсім-зовсім невинних, господи…
– Почитайте ще вірші, – раптом сказала Sаня.
Фантаст послідовно доторкнувся вказівним пальцем до шерехатих затвердінь в кутиках своїх губ й розмірено, наче мантру, став вимовляти:
герой, перетворений на сміховинність мусить емігрувати до церковного годинника на столі або ж до баночки з клеєм й там обладнати собі житло харчуватись сумною твариною наближатись до трофейної нірвани і обходити всі слова денцем океанського слоїку адже іншого чекати аж до примкнення.Останні слова Бусурманко вимовив майже безгучно, їхнє звучання немов всотав пісок забуття. Запала мовчанка, лише дощові краплі вибивали одноманітний ритм з бляшаного даху. Ярковському здалось, що альтанка наповнилась чиєюсь сумною присутністю, що в’язала думки і присипляла напругу. Наче стомлені мандрівні духи присіли поряд з ними відпочити і послухати сіро-сріблясту музику небесної вологи.
– Вам варто завітати до примадонни, – перервав паузу фантаст. Його голос знов набрав сили.
– Вона щось знає? – вийшов із заціпеніння Ярковський.
– Вона любить поспілкуватись, – запевнив Бусурманко. – А в їхньому з Лепреконом домі є на що подивитись. В них, до речі, чудова колекція живопису. Юлія завжди обожнювала сецесію і ар-деко. Збирала віденську і краківську школи. Навіть придбала кілька ескізів Клімта. Вона розуміється на мистецтві, в неї вишуканий смак. Лепрекон, зрозуміло, вульгарніший. У всьому без винятку. Вульгарний і… дитячий. Любить усе яскраве та фронтальне, як підліток. В колекціонуванні ведеться на мультяшний пін-ап, на Джорджа Петті [22] і Хаджиме Сораяну.
Ярковський і Sаня перезирнулись. В ар-деко і пін-апі, навіть мультяшному, вони нічого не тямили. Бусурманко помітив їхню розгубленість, посміхнувся, наповнив келихи.
– П’ємо, дівчата і хлопці, – мовив він. – П’ємо грішне вино, аж поки вічність не встромить нам в очі свої брудні пальці!
За годину, вже в таксі, дуже п’яна й зблідла Sаня спитала в Ярковського:
– Що це було?
– …?
– Ця його шняга про дощ. Мене погребло до самих динозаврів.
– А від віршів?
– Погребло, але не так. А от коли він про дощ задвинув, це було щось.
– В цьому дядькові присутня Сила, – Ярковський згадав, що дощова тема відволікла його від важливої лінії розмови. Від модельної агенції Пелагеї Вержо та неймовірної «іграшки богів», що там працювала.
– Ага… Фу, як мені зле… Я знову облажалась. В мене за весь вечір було з ним лише дві секунди контакту, – визнала Sаня. – Я скажу, слухай: сила є, так, ти правий… Було відчуття, що в ньому сидить така собі маленька «чорна діра». Все в себе пускає, нічого не випускає… Фу-у-у, чим так смердить? Грьобане таксі… І ще один образ був, такий лівий…
– Який?
– Щуролов.
– …?
– Гам… Гамельнський… Карочє, той, що з дудкою. Що це може бути, а?
– Демонічний дух «ізабелли».
– Жартуєш, ага… А ти чогось зауважив?
– Зауважив. Так.
– …?
– Одного разу він обмовився. Сказав, що, окрім Варвари, отруїли п’ятьох невинних. Значить…
– …Варвару цей чорт вважає винною.
– І ще.
– Що?
– Не сподобалась мені ця історія про двох чорних королев. Мутна тема. Так виходить, мала, що тут вплутані амбіції салонних стерв.
– Вплутані, без базару… – хрипло погодилась Sаня, крикнула шоферові:
– Зупиніть!
Вистрибнула з таксі й побігла до придорожніх кущів.
11[№ 8 – Ліна Бурис (Соскіна Неоніла Борисівна), естрадна співачка, 26 років. № 2 – Осинський Микола Григорович, бізнесмен, 56 років]
У середмісті панував запах сандалових ароматичних паличок. Пахло так, наче щойно згорів склад магазину «Схід». Ярковський якраз завертав на центральний проспект, коли задзвонив сотовий. Номер був незнайомий, а голос він впізнав відразу.
Осинський.
– За півгодини у «Фердинанді». Я тобі кулю віддам, – пообіцяв він.
– Тільки не у «Фердинанді», – заперечив локацію Ярковський.
– Чому?
– Стрьомний підвал. Там енергетика негативна.
– Вимахуєшся?
– В тому будинку міський абортарій був.
– І що з того?
– Я там погане бачу, – збрехав Ярковський.
– Яке ще «погане»?
– Дохлі ембріони у ваннах з формаліном. Жовті такі. Плавають. І бульбашки на поверхні. Також жовті, смердючі.
– Тьху! – сплюнув Осинський, в сотовому засичало. – Гониш як Троцький. Я через тебе туди більше не поїду, хоча кабак там прикольний.
– М’ясний
