Побачити Алькор - Володимир Львович Єшкілєв

— Ти вже з ними зв'язалася?

— З ким?

— З батьками дівчини.

— Ще не встигла, Іване Ваграновичу.

— Негайно зв'яжися. Попередь, щоби нікому не відчиняли двері і сиділи тихо. Там за півгодини менти будуть. Постоять там, поки ви приїдете.

— Так точно!

— Давай до машини, Ребрик уже чекає. Старшим буде він.

— А нам з тобою, — звернувся директор до Лавра, — треба перебалакати. Ходімо до підвалу.

— Тут чисто. Я перевірив.

— Нехай ще й техніки все перевірять. До речі, у цих мікрокамер передавачі слабенькі. Ми їх теж колись ставили. Комарики. Вони не можуть посилати сигнал далеко. Крізь електромагнітну ізоляцію в наших зовнішніх стінах узагалі не можуть. Значить, десь тут сховано або ретранслятор, або приймач сигналу із записувальним пристроєм. Кров з носу, але треба його знайти. Ти, Лавре Станіславовичу, молись, щоби це не був ретранслятор.

— Роботу ретранслятора всередині будівлі зафіксувало би наше стаціонарне обладнання. Вони б не ризикнули ставити ретранслятор. «Кріт», скоріше за все, сам знімав інфу з приймача.

— Я думаю так само, — погодився директор, відчиняючи броньовані двері підвалу. — Але техніка, Лавре, розвивається дуже швидко. Гарантій жодних.

Вони зайшли до підземної частини будівлі агентства, де містилися зброярня, склади і тир. У тирі директор присів на стос матів. Уважно подивився на Лавра, показав на місце поруч із собою:

— Сідай.

— Дякую, Іване Ваграновичу.

— Хто дав наводку на «крота»?

— Костиганов.

— Ясно, — кивнув масивною головою директор. — А той звідки знає?

— Не каже.

— А що ж тоді Пітер Венцелевич каже?

— Каже, що ви родич їхнього Великого Майстра.

— Ну, тіпа того. Нехай це тебе не хвилює. Ще що?

— У Пітера Венцелевича завелася корисна інфа. «Крота» до нас запустив Сулименко.

— Сулима? Алік? Той, що під Агамовим?

— Так точно. Ви його знаєте?

— Знав колись.

— Кажуть, крутий дядька. У спецназі ГРУ служив.

— У спецназі він не служив, брешуть. Він тоді у контррозвідці був, але недовго… А навіщо Сулимі під нас копати?

— Як я зрозумів, Агамов цікавиться якоюсь «містичною зброєю», яку масони ховають у Храмі. Сулименко передбачив, що в разі нападу на Храм Великий Майстер звернеться по допомогу до вас як до родича і керівника охоронного агентства. Тоді, разом із нами, «кріт» дістане доступ до Храму. Якщо масони злякаються і спробують з нашою допомогою вивезти ту зброю з Храму, «кріт» засвітить маршрут і на маршруті вони проведуть силову акцію.

— Ось воно що… Добротна розробка, недарма він у «контрі» сидів… — шеф на мить заплющив очі. — Отже, так, з цього місця — детальніше. Все, що тобі повідав той Костиганов. Бажано дослівно.

Лавр ледве встиг закінчити свою розповідь, коли задзвонив директорський телефон. «Так, — сказав у трубу товстун. — Зрозумів».

— Техніки вже на місці. Почнуть з другого поверху. Просять відчинити кабінети. Ходімо, — шеф підвівся з матів, струсив з брюк пилюку і рушив до сходів. — А прибиральниць треба звільнити до чортової мами.

На сходах ожив сотовий Лавра. Дзвонила Люда.

— Де ви? — спитав Грінченко.

— Уже на трасі. За годину будемо на місці. Лавре, в кого є телефон батьків дівчини? З Корецькими хто тепер? Кабарда?

— Молодець. Здогадалась.

— Я все ж таки аналітик.

— Ти розумниця, сонечко. Дзвони Кабарді.

— Уже дзвоню. До зв'язку.

Людмила відключилась. Директор пригальмував своє неквапливе сходження до земної поверхні, озирнувся і спитав:

— А хто це, цікаво, дозволив тобі залучати Миколу Семеновича до теми «Храм»?

— Мій гріх, Іване Ваграновичу. Проявив ініціативу.

— Ще раз так проявиш і підеш найматись до Сулими. Він, до речі, вже підібрав кількох наших колишніх.

— Зрозумів. Більше такого не буде, Іване Ваграновичу.

— Сподіваюся.

Розділ 23

Вулиця, на якій донедавна мешкала родина Поліни Поліщук-Агамової, Костиганову сподобалася. Затінені каштанами і липами ошатні двоповерхові будинки нагадали йому дитинство. Щоправда, та вулиця, де народився Пітер, була краще підметена й доглянута, а проїжджу частину її не вкривали, як тут, кратери і вибоїни. Але Костиганов не вперше був в Україні й уже звик до матеріальних проявів світоглядного пофігізму. Він знайшов потрібний будинок і натиснув металеву кнопку домофона.

За хвилину в динаміку затріщало і жіночий голос спитав: «Хто там?»

— Я шукаю Світлану Малковську.

— А ви хто?

— Журналіст газети «Публічна мозаїка».

— Не знаю такої. А посвідчення у вас є?

— Звичайно.

— Тоді відійдіть, а я у вікно подивлюсь.

Костиганов слухняно відійшов від дверей, розкрив журналістське посвідчення і показав його дівчині, яка визирнула у відчинене вікно на другому поверсі. Вона була симпатичною, із тої степової породи волооких вилицюватих чорнявок, які при знайомстві всі до одної виявляються спритними, позитивними і сангвінічними.

— Я звідси не бачу, — сказала чорнявка.

— Якщо зможете впіймати, я вам його кину.

— А як я собі залишу на сувенір?

— Залишайте, які проблеми. Мені в редакції нове випишуть, — Пітер посміхнувся, знаючи, що його посмішка діє на жінок переконливіше за всі посвідчення. — А ви і є Світлана?

— Чим це моя скромна особа зацікавила газету?

— Хочу з вами побалакати.

— Часом не про Полінку?

— Чому ви так вирішили?

— Вона ж у нас «звізда». Дружина олігарха, відома модель. До мене вже приходили з телебачення. Тіпа: «Як найкраща шкільна подруга і сусідка пані Агамової, розкажіть нам про її дитинство». Прикиньте, Полінка — пані! Спухнути можна.

— Ми так і будемо з вами: я на вулиці, а ви у вікні?

— А якщо ви тільки прикинулись журналістом? Якщо насправді ви злодій?

— Можете самі сюди вийти, якщо ви така підозріла. Тут десь поряд є пристойний ресторан?

— А ви пригощаєте?

— Не я, Світлано, а редакція «Публічної мозаїки». А ще ми добре платимо за цікаві інтерв'ю. У нас солідне видання.

— Тоді чекайте. Я зараз вийду.

За годину інтерв'ю вже було у повному розпалі. Світлана, незважаючи на юний вік, борзо споживала віскі з льодом. Після ста п'ятдесяти вона перейшла із Пітером на «ти», після ста розстебнула верхній ґудзик бридкої зеленої блузки. Медальйони з телятини під хріном їй теж сподобались. У перервах між жуванням Світлана без зайвих сантиментів здавала дрібні дитячі таємниці своєї шкільної подруги.

— Та вона до сьомого класу була такою зачуханою, шо пацани на неї і дивитись не хотіли, — розповідала вона. — Ходила в таких білих панчохах, зовсім дитячих. Така була дистрофанка. Худюче таке, смішне. Увечері гуляти боялась, а по відику дивилась лише ужастікі.

— А якісь захоплення, хобі у Поліни є?

— Вона морських свинок розводила, — розсміялася Світлана, відсьорбуючи віскі. — Смердючих, тупих свинок.

— Але ж потім усе змінилось? — Костиганов підсунув диктофон ближче до співрозмовниці.

— Ага, — якось сумно погодилася Світлана. — Це точно. Змінилося.

— Поліну запросили до модельного агентства?