Побачити Алькор - Володимир Львович Єшкілєв
Кілька хвилин він сидів, тупо втикаючи в монітор.
«Міг би й відразу зміркувати. Які, до дупи, шість запитів?! — кволо і шкодливо ворушились думки в його голові. — Три, а не шість. Три були точно, а решта? Значить, мотоцикліст таки мав рацію».
Висновок міг бути лише один. В агентстві окопався «кріт» Агамова. І він звідкись знав пароль. Його, Грінченка, семизначний особистий пароль доступу, який знав лише він і який змінювався щотижня.
У принципі, розмірковував Лавр, дізнатися пароль не так уже й важко. Особливо коли «кріт» працює поряд з тобою. Якщо після набору пароля ти не використовував клавіатуру, а працював тільки «мишкою», можна було потім обризкати клавіатуру ліпоконтрастним спреєм і визначити використані символи. За допомогою спеціальної декодерної програми з цих символів із часом підбирається правильна комбінація. Такі технології не новина. Шпигуни і злодії застосовують їх уже не одне десятиліття. Можна зробити й простіше. Приміром, установити над робочим місцем малопомітну відеокамеру і відзняти нею не тільки процес набирання пароля, але й усе, що з'являється на екрані комп'ютера. Лавр неодноразово власноручно встановлював у стіни і стелі такі мікроскопічні, розміром з половину сірника, відеокамери. Знайти її можна лише за допомогою спеціального сканера. «Кріт» міг нафаршувати такими камерами весь офіс.
«Можливо, — подумав він, — саме така зараза і тепер фіксує оце моє зависання над протокольними файлами. У Агамова грошей як піску, міг закупити і сто таких пристроїв. Ну і нехай дивиться. Да цао цзін ше![32]».
Лавр вийшов із бази даних і рушив до технічного відділу на пошуки сканера.
* * *
— Це ж просто якийсь збіг казковий, — сказала «Марина», змиваючи з рук кров. — Ця клята соска — виявляється — чи то корєфанка, чи то коблуха[33] малої Корецької.
— Ти вважаєш це збігом?
— А як інакше? Ти ж не думаєш, що масони послали соску стерегти могилу? Це ж тоді ваащє — гусі улєтєлі[34].
— Гуси летять. Це ти добре кажеш… Над всім цим ще треба буде як слід поміркувати. Я у збіги не вірю зовсім. Це все невипадково, побачиш. Між іншим, малой казав, що вона не ночувала вдома і не з'являлася на вулиці. Може, дєвка зробила ноги разом із Корецькими? Тоді ситуація ускладнюється.
— Попрацюємо з її батьками, може, щось і з'ясуємо.
— Якщо ми з ними будемо працювати так само, як із цими, то піднімемо на ноги всіх ментів у місті.
— На блудняки у нас часу немає. Івар нас попередив.
— Тоді треба все тут спалити. Якщо слідчі побачать сліди допиту…
— Спалимо. Я піду пошукаю бензину в гаражі… Ти будеш доповідати Іварові?
— Про що саме? Поки що я не бачу підстав для переможних реляцій. Доповідати будемо тоді, коли знайдемо «об'єкт Б».
Розділ 22
Пожежу, яка майже дощенту знищила будинок бізнесмена Анатолія Вороненка, показали в ранкових новинах. На величезному плазмовому екрані вона виглядала особливо ефектно. Коли показали родинні фото Вороненків, обгорілі тіла яких знайшли пожежники, у Мармури почалась істерика.
— Мармушка, припини, не треба, — Беконті намагалася заспокоїти подругу, але та вирвалася з її обіймів і зарьована втекла на другий поверх.
— Так вона знала цих Вороненків? — насупився Кабарда. — Добре знала? А вони знали її. Так це ж, дорогенькі мої, дуже важливий фактик. Це ж, мабуть, хтось її так шукає. Я вже дзвоню Лавру Станіславовичу.
— Так-так, подзвоніть йому, Миколо Семеновичу, обов'язково, — Корецький виглядав спантеличеним. — Невже це ті самі, що причепили записку? Вони вбили цілу родину, це ж бєспрєдєл…
Кабарда набрав сотовий Грінченка.
— Лавре Станіславовичу, ви вже чули про пожежу? Ні? Доповідаю: вбили хлопця, який зустрічався з Наталією, всю його родину замочили, а потім спалили будинок… Так, чотири трупи. Так, гадаю, це не нещасний випадок. Упевнений. Я щойно дивився по телевізору репортаж. Кілька незв'язаних осередків займання, воно ж одразу видно. Гадаю, треба негайно привезти сюди батьків Наталії… Що ви питаєте? Як звали хлопця?
— Едік Вороненко, — підказала Беконті.
— Вороненко Едуард. Видно, що родина була заможною, будинок капітальний. Був. Ага. Яка адреса у Наталії?
Беконті назвала адресу. Її теж почало трусити.
«Попадос! — зрозуміла вона. — Це ж стопудово — мала тирнула жирнючий антикваріат. Мало не покажеться».
Лавр розмовляв з Кабардою, стоячи перед будівлею агентства. Записуючи адресу батьків Мармури, він краєм ока бачив, як директорський «лендровер» заїжджає на автостоянку. Він рушив назустріч машині і зустрів шефа, як і планував, на виході з автівки.
— Мої вітання, Іване Ваграновичу.
— Доброго ранку, Лавре. Підробляєш на стоянці?
— Подивіться ось на це. — Лавр розкрив долоню.
— Бачу. Мікровідеокамери. Ізраїльського виробництва, якщо не помиляюсь. І що?
— Одну я зняв зі стелі над своїм робочим місцем, другу над терміналом Людмили, третя була у стіні в диспетчерській. В агентстві «кріт». Треба перевірити ваш кабінет і кабінети ваших заступників.
— Ти не гони хвилю, — директор заховав відеокамери до внутрішньої кишені піджака. — Пішли, обговоримо ситуацію без нервів.
— Тут ще одне, Іване Ваграновичу. Виникла крайня необхідність евакуювати батьків родички Корецького.
— Яка така «крайня необхідність»?
— Вбили родину її хлопця, є загроза…
— Це та нічна пожежа?
— Так.
— Нехай цим займеться хтось із оперативників. Ти мені потрібний тут.
— Зараз в агентстві із оперативників лише Ребрик. Він ще молодий.
— От і нехай вчиться. А хто крім нього чергує?
— Люда.
— Теж нехай їде. На стенді вона добре стріляла.
— Вона не оперативник. Може, підняти бійців?
— Бійців піднімай, нехай сюди їдуть. І техніків викликай. Усіх до одного сюди. «Сімка»[35]. База переходить на спецрежим. А Людмилу, наскільки я пам'ятаю, ми взимку відправляли на курси оперативників. От і подивимось, на що потратили гроші. Все. Виконуй.
— Виконую, — Лавр почав обдзвонювати співробітників.
Людмила відреагувала на наказ миттєво і навіть, як здалось Лавру, з радістю.
«Бойова дівка!» — посміхнувся він, спостерігаючи, як співробітниця аналітичного відділу перевіряє механіку табельного «Макарова».
— Де техніки? — директор зайшов до диспетчерської. Судячи з того, як відстовбурчився на правому боці його піджак, шеф уже встиг відвідати зброярню.
— За двадцять хвилин будуть, — доповів Лавр.
— Людо, чуєш мене?
— Так, Іване Ваграновичу.
— Якщо там виникнуть ті бєспрєдєльщікі, не наривайтесь. Я вже передзвонив ментам, вони вас підстрахують.
— Гаразд.
— Не «гаразд», а «так точно», — похитав головою шеф. — І чому тебе вчили на тих курсах…
— Так
