Каторжна (збiрка) - Борис Дмитрович Грінченко

Маруся зовсім засмучується.

– Та й довго ж! – каже вона, знову похнюплюючись.

– Довго? Ні, це ще не довго! Та й не можна раніше. Треба, щоб ти підросла, справжньою господинею стала. Бо хто ж у мене хазяйнуватиме? Тепер тобі десять років, а за три роки буде тринадцять. І то ще мала будеш, – не впораєшся. Та дарма! Візьмемо до себе бабу Оксану, – вона порядок даватиме.

Баба Оксана була під літами, та ще кріпка собі жінка, бездітна, безхатня; колись була вона хазяйкою, а як умер чоловік, пішла ходити по наймах та й ходила вже років з десяток. Максим знав, що вона могла б; пособити йому і залюбки пішла б до його, бо в його хаті була б вона не за наймичку, а за господиню.

– Та навіщо ж її брати? – сперечається Маруся. – Наче я сама не впораюсь! Та я і вдень, і вночі робитиму.

– Ну, воно трохи важкенько без відпочинку день і ніч робити, – сміється Максим, – а баба Оксана тобі шкоди не зробить, а порядок дасть, бо ти порядку не знаєш.

– Та вже хай приходе! – говорить врешті Маруся. – Вона не сердита.

Отаке надумали батько з дочкою та й завзялись досягти свого.

Вони зосталися на шахтах і так прожили ще два роки. Увесь цей час одно марили вони про те, як вони колись житимуть, та трохи не щовечора вишукували вони все нове цікаве в цій справі та розмовляли про його. Тими мріями та розмовами кращало життя Максимові та Марусі, а без їх воно було б дуже невеселе, бо й батькові, й дочці доводилось багато й важко робити. Якби не було в їх надії, що тією роботою осягнуть вони мету бажану, було б життя їм безрадісне. А тепер Максим з усієї сили гнався за заробітком і робив часто над міру. Маруся ж не тільки клопоталася хатнім ділом (а це такій малій дівчині було важко), а ще й щиро вчилася шити, – вона-бо хотіла, щоб усе вміти шити, як дома господарюватиме.

Отож, поробившись так ще два роки, Максим зібрав стільки грошей, що міг би вже собі клапоть поля купити, а до його коняку та ще дещо. Він поле й купив (продав у його слободі один чоловік), а більше нічого не купував, бо дожидавсь ярмарку весняного, що бував у ближній слободі[150]. Як же прийшла весна, купив Максим зерна, найняв чоловіка зорати та засіяти йому ниву. А сам зостався поки на шахті, бо трапилась така робота, що дуже добре заробити можна було. То й зважився Максим перебути на шахтах весну до зелених свят[151], а вже тоді подаватися додому на село.

І батько, і дочка так-то вже дожидалися тих свят! Маруся лічила б не то дні, а й години, що до тих зелених свят зосталися, – та шкода, що на години лічити не знала! А й довгий здався їй цей час, – довший за ті три роки, що вони вижили тут. Та вже ж хоч і як довго час той тягся, а таки й йому край приходив. Сьогодні вранці полічила Маруся, що жити їм на шахтах усього шість день зосталося, і сказала про це батькові, як він ішов на роботу.

– Правда, правда, дочко, – відмовив Максим, – у суботу гроші за тиждень віддаватимуть, – а тоді гайда!

– Ой, господи! Як же ж то ще довго до суботи! – зітхнула Маруся.

– Та вже якось доживемо! – розважав її батько.

– Ну, зоставайся здорова, ясочко[152]!

II

Пішов батько, а Маруся зосталася сама. Вона швиденько поприбирала в хаті і визирнула у віконце. Там сонечко вже зійшло. На дворі було весело та любо. Марусі заманулося туди. Та в неї була робота: вона дошивала сьогодні сорочку батькові, та таку, що сама всю пошила, а це було вперше. Ця робота була їй така люба, що вона швидше одвернулась од вікна, щоб і спокуси не було, та й заходилася шити.

Як шиєш, то можна й думати.

І Маруся думала собі про те, як вони переїздитимуть звідси, та якого це клопоту буде. Та дарма – якось воно буде, а як улаштуються – от тоді добре! У своїй хаті! Своя хата дуже більша за цю землянку та така весела! А коло хати Маруся квіток-квіток понасаджує, – от як у її матері було – це так кажуть, бо вона сама не пам’ята цього. Татко каже, що він ще садитиме садовину в тому садочку, що вже там є. От добро – свій садок! Вийдеш у його: сонечко сяє, пташки щебечуть, вишеньки червоніють – вже ж і гарно!

Маруся всміхнулась радісно та й… схаменулась. За своїми думками вона й не помітила, що вже й голку з рук пустила, і не шиє вже. Трошки засоромилась та швидше знову до роботи. І так щиренько шила до обід.

Опівдні чує, – гуде машина: це обід шахтарям. Маруся й собі кинула шити та трошки підгодувалась тим, що вчора не доїли, а варити самій собі вранці не схотіла, бо дуже з сорочкою поспішалася. Попоївши, – знову до шиття. Чує й машина гуде, – це вже й татко пообідав і робити заходився.

Пошилась Маруся так ще з годину. Коли чує, – машина знову загула. Дівчина здивувалась. Чого це вона? У такий час вона не гуде, – а тепер же нащо? А проте вона недовго тим цікавилася і забулася була про це, діла свого пильнуючи. Коли трохи згодом, – чує, гомін якийсь на вулиці. Щось наче біжить, та ще й не одно, гомонить та кричить щось.

– Що воно за знак? – подумала Маруся й визирнула у віконце.

Дивиться, біжать люди та щось гукають. Здалося те Марусі цікаве. Вона вискочила з хати. Люди вже перебігли, й вона не могла ні про віщо довідатися. Та трохи згодом побачила, – біжить проз неї знайома дівчина туди, куди й люди побігли.

– Галько! – гукнула вона до неї. – Галько!

Галька спинилась і вздріла Марусю.

– Ой, Марусю, сестричко!.. Ой що ж там зробилося – шахту залило! – ледве поспішилась казати дівчина, бо дух їй від швидкого бігу забивало.

Маруся спершу не зрозуміла й спиталася:

– Яку шахту? Де?

– Та нову шахту. Так, кажуть, водою й залило!

– А тобі ж хто казав? – спиталася Маруся.

– Та люди ж бігли та й кричали, що залило. Ходім туди! – казала Галька поспішаючись.

Маруся мовчала. Вона ніяк не могла зрозуміти, звідки взялася вода заливати шахту, коли скрізь було сухо. Та вона не довго