Каторжна (збiрка) - Борис Дмитрович Грінченко

– Хай уже Маруся сама вимаже, – подумав Максим і, скоро прийшла неділя, узяв Марусю від сестри до себе, у свою нову хату.

Весела була Маруся без краю. Байдуже їй було, що ця хата така обідрана: вона здавалась їй чудово гарною, – бо ж вона в їй порядкувала й хазяйнувала, як хотіла. Вона, як здолала своїми малими руками, вимазала хату, а комин помалювала червоними та синіми кривульками, що були такі, як квітки, і квітками, що були такі, як кривульки, і те малювання не то їй, а й Максимові навіть здавалося чудовим. Максим приладнав стіл та лаву, – і от уже й хата така, як треба, стала.

Вже ж, мабуть, як і раділа Маруся, а ще дужче Максим! Який він був радий, що взяв Марусю до себе! Щодня тепер він приходив з роботи не в брудну, вонючу й кисну казарму, а в чистенький біленький захисточок, і там його стрівала дочка, і він міг відпочити й порадіти, дивлячись, як вона господарює, мов і справжня господиня.

З того часу життя Максимове та Марусине пішло рівно та спокійно. Щодня вранці рано Максим ішов на роботу, а Маруся лишалася дома сама. Вона починала господарювати.

Як жила вона в тітки, то була найбільшою дівчиною в сім’ї. Тим на неї накинуто було багато роботи, що її роблять звичайно тільки більші дівчата. Тоді їй це було важко, а тепер вона рада була, що так трапилося, бо вона навчилася багато дечого робити за справжню господиню, а тепер саме цього їй і треба було. Отож, що сама знаючи, а що батька питаючи, – вона, як уміла, варила їсти. Не завсігди їй щастило, а найбільше отой борщ дався їй узнаки, – ніяк, звичайно, не хоче бути добрий на смак! Ну, та це ще не велике лихо було, бо батько й дочка не звикли ласо їсти, а після щоденної важкої роботи в шахті Максимові завсігди добре хотілося їсти ввечері.

Кажу – ввечері, бо тільки ввечері приходив він з роботи додому. Він бив вугіль, той, що їм топлять, а вугіль той глибоко в землі лежить. Щоб досягти до його, копають глибокі колодязі (шахти) та й копаються на всі боки попід землею, – скрізь таких нір та печер понаробляють. Отож як залізе Максим у таку нору, глибоко-глибоко під землю, дак уже й не вилазить звідти ввесь день, – там і обіда те, що з дому візьме. А Маруся дома сама обідає – так, не дуже варить, а більше вчорашнє доїдає. А вже ввечері як треба вони їли.

Як упорається Маруся, то звичайно шиє. Шила вона поганенько, та все ж полатати одежину яку могла, – то й досить цього було. А шити нове вона у сусіди Горпини вчилася. Чоловік Горпини теж на шахті робив, а Горпина часом учила дівчат шити. Маруся замкне свою хатку та й біжить до неї вчитися. А то часом дві-три дівчини-подруги прибігали до неї шити, – щоб веселіше було. Прибіжать, набалакають повну хату і звеселять Марусю.

Увечері приходив Максим, а в свято, то й увесь день дома був. Отоді Марусі найвеселіше було. Жде було – не діждеться, як загуде машина ввечері, – ото, щоб роботу шахтарі кидали. Тільки загуде, – вона так і метнеться готувати все, що треба. От уже й ходу чути, двері відчиняються і знайома чорна постать стає на порозі.

– Ой, які ж ви чорні, тату! – мало не щоразу скрикує Маруся, скоро батька вздрить.

І справді, не то одежа у Максима вся чорна від вугілля, а й обличчя таке чорне від сажі, як у арапа[148], – тільки зуби та очі блищать на чорному.

– А тобі не до вподоби? – сміється Максим. – Ну, то давай умиваться!

Маруся тікає аж на піч, у куточок, а Максим тим часом умивається та перевдягається.

– От і вже! – каже він.

Маруся вилазить зі своєї схованки, прибирає швиденько, що треба, і вже трохи згодом сидять обоє за столом, а на столі в мисці гарячий борщ парує.

Повечерявши, вони розмовляють.

В старовину, живучи в казармі, Максим, прийшовши з роботи, поспішався, звичайно, швидше спати.

І це не через те саме, що він утомлявся, а й тим, що йому зовсім гидке було життя в казармі – з брудом, з пияцтвом та іншим. Він поспішався швидше заснути, щоб хоч не бачити того бруду й гидоти, що серед неї доводилось йому жити. А тепер йому не хотілося спати, і щовечора вони вдвох розмовляли, часом і довгенько. Маруся цікаво слухала, що оповідав їй батько про шахти, про те, як у їх роблять. Вона здригалася з остраху, уявляючи собі, як її татко лежить глибоко під землею в норі, а та нора ось-ось завалиться й засипле його навіки, – лежить і б’є кайлом вугіль… Часто згадували вони покійну Марусину матір, і це були такі сумні, такі солодкі розмови!

Але ще більше розмовляли вони про свої заміри. Тими замірами вони жили, ті заміри звеселяли їм важке та хмурне життя.

У Максима була одна мрія. Він був безземельний, і йому здавалося, що нема більшого щастя над те, коли чоловік має клапоть свого поля. На шахти він пішов тим, що ніяк було хазяйнувати, а якби хазяйнувати можна було, то залюбки кинув би він шахти. І ото розмовляючи одного разу так увечері, він звірив дочці свої мрії.

– Знаєш, Марусе, що я думаю?

– А що, татку?

– А добре було б жити не тут і не ходити в шахту, а жити дома у своїй хаті та господарювати як треба.

– Ой і гарно ж було б, Господи! – скрикує Маруся, й оченята в неї блищать.

– Еге, гарно… – каже Максим. – Якби то зібрати грошей хоч трошки та купити поле…

– Ой купіть, татку, купіть!

– Не дуже швидко й купиш! На це треба грошей. Та ще хіба з самим полем що зробиш? Треба ще й струменту[149] скільки, пару волів або хоч коняку…

Чорнява голівка Марусина, сумуючи, схиляється, але зараз надія знову займається у дитини в очах.

– Ну, то що? Ми назбираємо грошей на струмент, і на воли, й на все.

– Не легенько його збирати, дочко! А проте – Бог поможе. Уже трохи таки я й назбирав (тільки про це нікому не хвались). Заробити можна тут добре, а витрачуєм на себе ми не багато, – то й можна назбирати хоч на поганеньке хазяйствечко. Тільки доведеться ще поробитись добре.

– А довго ж?

– Та таки довгенько,