Дай сили заплакати. Роман-видіння - Дмитро Михайлович Кешеля

Я крокував берегом Долини снів і весь час мав непереборне бажання спуститися вниз. Там звично вальсував легкий туман і манив прохолодою. Проте хтось постійно підказував — «не смій цього робити». І тут у сусідніх Іванівцях церковні дзвони сповістили полудень. Щойно вмовк останній звук, як із Долини снів, оповита рожевим сувоєм туману, вийшла жінка і берегом попрямувала назустріч мені. Я й не помітив, як перед нею несподівано з’явилась черідка овець. Їх було дванадцять, і йшли вони перед жінкою по троє одне за одним.

Чим ближче, я із подивом переконувався, що вівці якісь не наші. Ні, на перший погляд, звичайні вівці. Тільки ось вовна… Вівці були різнокольорові — три біло-білосніжні, три — голубувато-зелені, ще три — яскраво-зелені й останні — жовто-золотисті. Коли ми із жінкою порівнялись, я заціпенів: навпроти мене стояла Паморока. Вона була зовсім юною дівчиною. Замість звичної пов’язки на голові в неї цвів вінок кульбаб — тільки не жагуче жовтого, а ніжно-малинового кольору. На спині Паморока тримала дерев’яну клітку, розділену на чотири рівні квадрати-віконця. І в кожному віконці сиділа птаха. Чотири птахи — і теж, подібно до овець, таких же кольорів: пречисто-білого, голубувато-зеленого, яскраво-зеленого і жовто-золотистого.

Я був настільки приголомшений, що серед нестерпно-спекотного дня враз стало зимно. І де вже тут згадати про пересторогу, якій мене суворо вчили змалку: коли ти один і зустрінеш у полі чи в лісі рівно ополудні або опівночі людину, ніколи з нею не вітайся. Хто б перед тобою не постав — рідний батько, брат, дід чи баба! Пройди повз неї, не озирайся і не відповідай ні на одне запитання. Та я був настільки вражений зустріччю, що геть забув за родинні настанови і привітався:

— Доброго вам дня, тітко Ержіє!

Після мого привітання тітка, бачилося, дуже зраділа, і вінок на її голові з ніжно-малинового вмить перецвів у тепло-бузковий. Паморока загадково дивилася на мене, а потім поманила пальцем. Мені б перехреститися, тричі сплюнути, але я рушив на поклик. Ержія разом із отарою кольорових овець і чотирма барвистими птахами у корзині-клітці зійшла з насипу і почала спускатись у Долину снів. Я, немов заворожений, не знаходячи в собі жодного спротиву, покірно пішов за кольоровими вівцями, чотирма птахами і юною-юною тіткою Паморокою з квітучим вінком на голові.

Тільки-но опинилися на дні Долини снів, як пахучий рожевий туман огорнув усіх нас. І ось тут почув ледь чутний глухий грюкіт, наче десь далеко позаду зачинилася брама і клацнули ключі.

…За якусь мить туман розвіявся, і я з подивом збагнув — ми в долині, але зовсім іншій. На одміну від похмурої, мовчазної і гнітючої Долини снів, навкруги простяглась безмежно весела і якась щаслива рівнина. Вона нагадувала велетенський килим, витканий із квітів мислимих і немислимих форм і кольорів.

— Ну ось тут ми вже можемо і поговорити, — зняла з себе корзину тітка і поправила вінок на чолі.

— Вас, тітко, вже не болить голова… не паморочиться? — запитав перше, що на гадку прийшло.

— Тут, синку, ніколи нічого вже не болить, — усміхнулась Паморока.

— А куди ви мене привели?..

— Ти пам’ятаєш, коли я почала сліпнути, поверталась із Мукачева через Небесі… не помітила і зірвалась у Бентів ярок. Я би точно втопилася, але ти врятував мене. Я так тобі й не встигла віддячити… А тут з боргами не можна, — застережливо підняла руку Паморока. — Нічого не зникає безслідно. Як найменший синяк на тілі нагадає людині про себе через десятки літ, так і всі її, людини, вчинки до краплини обліковуються. Отже, я залишилась твоєю боржницею.

— Я не прошу від вас нічого.

— А я і не збираюсь чогось дарувати. Я хотіла би тобі просто дещо показати… в науку. Ти цього вартий. Чи не готовий? Тобі страшно?

На превеликий подив, замість ляку і паніки, яка мала б наступити у такій обставині, я відчув невимовне блаженство. Після спеки і задухи, яких натерпівся, повертаючись із Лавок, я наче ввійшов у прохолодні води озера — тут було свіжо, легко дихати і, найголовніше, всім єством відчувалась безмежна воля.

— Мені не страшно, — заперечив я. — Навпаки, я чую велику свободу.

— Маєш правду, — скупо усміхнулась Паморока. — Там ти її ніколи не пізнаєш, — вона глянула в той бік, звідки ми прибули. — Таку свободу… істинну свободу людині дарує лише Вічність. І я дуже рада, що ти відчув і зрозумів, що найдорожче з усіх благ — свобода, дана Господом. Коли б ти цього тут не збагнув, тоді б… — примовкла тітка й похопилась. — А так ти воістину достойний побачити. Однак я мушу дещо вчинити, але ти не бійся.

У руках Памороки з’явився скальпель — той самий, з уламка коси. Але тут тітка піднесла його до вуст, дихнула — й уламок металу раптом перетворився на пульсуючий промінь. Вона підійшла до мене, взяла за підборіддя і підняла голову.

— Тепер дивися тільки вверх і ні про що не думай, — наказала.

Я скорився волі, і в ту ж мить скальпель-промінь блискавкою обпалив мені одне за одним очі. Проте біль так само притьмом зник.

— А тепер подивися навкруги, — мовила Паморока.

Зізнатися чесно, я нічого особливого і не побачив довкола. Скоріше, щось перевернулось всередині мене: з’явилися відчуття якогось безмежного простору, усвідомлення власної мізерності і водночас величі. Складалось враження, що я — дрібненька піщинка на дні океану, а разом із тим я і є сам океан; маленький камінчик, зронений біля підніжжя гори, і в той же час — і сама гора, маленька пилинка на дорозі і водночас — невід’ємна частина велетенської світобудови.

Від такого внутрішнього перевороту мені перехопило подих.

— Скажи правду — що відчуваєш тепер? — загадково подивилась на мене Паморока.

— Не можу вам сказати, мені не вистачає слів… таких слів я не знаю, — відповів.

— Тоді запам’ятай: я відкрила твоїм очам справжній світ. Таким його бачили сотворені Господом перші люди аж до свого гріхопадіння.

Паморока провела білим листком широколистої трави по променю-скальпелю, і той зник у її долоні. Відтак зняла з плечей корзину з барвистими птахами і гукнула овець.

Кольорові створіння, що незримо стояли досі, миттю стрепенулись, повернули до тітки й утворили навкруг неї коло.

Паморока поставила посередині клітку з птахами і суворо промовила: «Всьому свій час!».

Птахи дзвінко залилися щебетом, а вівці покірно схилили голови, згідливо киваючи,