Уроки від Всесвіту, або чому не варто обманювати - Tory_Chameleon

— Там твій серіал починається, — гукнув невдовзі тато, — і справді, на годиннику близько шостої вечора. А я з переляку й забула про нього…

Нарешті виявилося, що батьки не помітили нічого дивного, подумали, що то я в таборі була. Я мусила все розповісти, але так і не наважилася. До кінця того дня я насолоджувалася тим, що перебуваю вдома, в безпеці, а не сплю десь під деревом, чи в картонній коробці під мостом, а вже на ранок прокинулася з новеньким геніальним задумом, бо, як виявилося, одного уроку від Всесвіту мені мало. Треба, щоб ще й по голові луснуло.

— Мама дозволила мені на кілька годин заходити до вас, — радісно повідомила Олі, Насті та Любі. — Головне, щоб я поверталася не пізніше шостої вечора.

Півтора тижня, що нам лишалися у шкільному таборі минули для мене в рази веселіше, ніж я могла очікувати. Я щодня ходила в гості до подружок, які жили дійсно близько, а не як Леся. Вона, до слова, запитала у мене наступного дня, чи дійшла я додому, та запропонувала ще колись сходити до неї. Я на те угукнула, але собі подумки знала, що мені вистачило й одного разу.

Йдучи зі своїми подружками, я пильно стежила, чи ще пам'ятаю шлях назад, не зважаючи на те, що вони обіцяли провести мене назад значно переконливіше, ніж Леся. Та насправді половина дороги додому у нас була спільною, а далі — пройти ще менше як десять хвилин, аби дістатися до їхніх домівок, між якими було всього по пару сотень метрів. Тож, часу на спільні ігри вистачало, а додому я завжди поверталася "вчасно". Було дещо соромно перед батьками за обман, але тоді мені здавалося, що ніхто не постраждає від того, що я викраду для себе трішки часу на гостину у подружок.

Схема працювала ідеально. До останнього дня.

Батьки запланували поїздку до села на вихідних, тому надумали дзвонити вчительці, просити, щоб вона мене раніше відпустила, бо не встигнемо на поїзд. Я поспішила їх заспокоїти, мовляв, останній день у таборі й так буде скороченим, про що мені навіть не довелося брехати.

У моїх планах на ту п'ятницю не було походу до подруг, бо хотілося спокійно зібратися, а не кидати все до сумок в останній момент. Втім, відпустили нас дійсно раніше, а вони почали вмовляти, тому я подумала, що зможу не надовго заскочити — прийду раніше на пару годин, ніж зазвичай, і все одно це виглядатиме як скорочений день.

У подруг я трішки забула про час, тому коли схаменулася, вже мусила швиденько бігти.

Та могла вже не поспішати.

— Привіт, я прийшла, — сказала абсолютно спокійно.

— З'явилася нарешті! — з кімнати вийшла мама. В руках вона тримала мій блокнотик. Перше, про що я подумала: "О ні, вона прочитала мої віршики й оповідання… Яка ганьба! Добре, що хоча б нещодавно позамазувала коректором свої відвертості про хлопчиків, що мені в садочку подобалися". Але не за те я хвилювалася... — Вікторіє, а скажи-но мені, де ти швендяла?!

— У таборі... — відповіла я, хоча вже розуміла, що десь моя конспірація дала тріщину.

— Що ти мені розказуєш! Я дзвонила до твоєї вчительки й вона сказала, що вже давно всі розійшлися по домівках, — її тон був багатообіцяльним і жодна з тих обіцянок не віщувала нічого доброго.

Далі почався апокаліпсис, в ході якого з'ясувалося, що вона також знає про те, що я й у попередні дні мала повертатися додому раніше.

Прочуханку я тоді отримала добрячу. Втім, коли здавалося, що нарешті все закінчилося, і настав оманливий спокій, різко почався новий раунд:

— А, ледь не забула, — мама винесла з кімнати дещо таке, що ніколи вже не повинно було побачити денне світло. — Як ти мені поясниш оце?

Ох! «Оце» виявилося величезною каменюкою, яка моментально потягла мене на дно, ганебний компромат, від якого я забула позбавитися, а якщо конкретизувати — зошит з англійської мови, в якому красувалася величезна двійка на одній сторінці, та ще й напис про відсутність домашнього завдання на іншій. Свого часу він таємничим чином "зник". Вчителька навіть попросила вибачення, що загубила його, коли після кількох днів старанних пошуків так і не змогла знайти.

Словом, дві геніальні схеми прогоріли в один день.

Втім, поїзд нас би не чекав, тому мамі довелося завчасно завершити виховну роботу, а в бабусі цю тему, ясна річ, не зачіпали, тому мені вдалося обійтися порівняно малою кров'ю. Так, часом мені таки щастить дещо більше, ніж я заслуговую!

* * *

— А Ви знаєте, що Вас з татом вважають безвідповідальними батьками, які не стежать як слід за своєю дитиною? — злегка хихикаю.

— Що?! — у маминих очах абсолютне нерозуміння.

Минуло багато років. В якісь телепередачі мова зайшла про проблемних дітей, психологію, виховання та все таке подібне і мені згадалася ця давня історія.

— А пам'ятаєте, як я після табору до подружок тікала?

— Таке забудеш.

— Та жіночка, яка мене вивела, коли я заблукала, — мамі я звісно зізналася про ту мою пригоду, щоправда, лише через кілька років, — нарікала на безвідповідальних молодих батьків, які відпускають малу дитину саму бродити.

— Отак живеш і не знаєш, чого гикається, — посміхається. — А то, виявляється, Віка про нас всякого нарозповідала.