Уроки від Всесвіту, або чому не варто обманювати - Tory_Chameleon

Я не раз починала підводити до того, що мені вже час йти додому, але вона постійно прохала побути ще трішки.

— Та що поміняється, якщо ти підеш на годину пізніше? Вже все одно запізнилася. А так хоч погуляємо довше.

Я подумала, що мені зараз геть не до ігор, але вголос погодилася з Лесею.

Минуло ще трішки часу і вона сказала, що скоро має прийти її мама. Нарешті зайшла мова про моє повернення додому.

— Я вже тебе проводжати не буду, — повідомила мені однокласниця. — Ти ж дорогу пам'ятаєш.

— Так, приблизно, — після того, як кілька разів брехала, що все чудово запам'ятовую, не змогла зізнатися у протилежному.

Я вийшла з будинку та озирнулася навколо. Куди йти — не зрозуміло. Серце гупало від страху. Ну все, тепер я буду жити на вулиці. Розумних ідей не з'явилося, тому мені лишилося просто піти куди очі дивляться, та сподіватися, що в решті решт я таки вибреду до знайомих місць.

Йшла довго, але лише сильніше заблукала. З кожною хвилиною ставало страшніше. В якийсь момент від хвилювання аж вуха палати почали. Було зрозуміло, що потрібно просити про допомогу. Тому почала придивлятися до перехожих. Зайшла я в такі місця, де вони зустрічалися не часто, тому кожна пропущена через сором'язливість людина ставала вагомою втратою.

Однак, десь через пів години блукань й внутрішніх вмовлянь взяти себе в руки й зробити це, я нарешті зупинила якусь жінку років п'ятдесяти на вигляд. Вона була в компанії кількох чоловіків, але звертатися саме до неї було дещо комфортніше.

— Добрий день!.. В-в-вибачте, а Ви не можете мені допомогти?

— Добрий день. А що в тебе сталося?

Трішки затинаючись, я таки змогла запитати, чи не знає вона, де знаходиться мій провулок.

— То ти заблукала?

— Так...

— Ой, а я не знаю такої вулиці, — жінка перепитала у чоловіків, які так і стояли поруч, але ті теж не змогли допомогти. — Можливо, згадаєш, що там є поруч?

— Там... Хм... О! Там вокзал недалеко.

— Ого! Оце ти забрела! Але як до вокзалу дістатися я знаю. Як же це в тебе таке вийшло?

— До подружки ходила.

— Тю, то чого вона тебе не провела, якщо ти дороги не знаєш?

— Я думала, що сама дійду, — ну що за допит?..

Вона поцікавилася іменами моїх батьків та ким вони працюють, але, мабуть, зрозуміла, що не знає таких, і відрізала:

— Це ви приїжджі, так?

— Угу, — погодилася, бо не мала жодного бажання розповідати все, як є. Довго пояснювати, їй воно ні до чого, до того ж соромно.

— Ото ще мені! Молодь! Взагалі клепки в голові немає. Відпускають дітей гуляти самих чужим містом, а ті потім губляться, — сердито буркнула вона вже більше до чоловіків, ніж до мене. Ті ствердно закивали головами. — Добре, ходімо, я тебе відведу до вокзалу.

Я поплелася за своєю рятівницею. Йшла жінка швидко та впевнено. Я зрозуміла, що мені таки не доведеться жити на вулиці та нарешті трішки заспокоїлася.

Ми дісталися швидше, ніж я сподівалася. Хоча, можливо, так здалося, бо поруч була надійна доросла людина.

— Ну ось, прийшли, — сказала вона, але то було зайве, бо тут мені вже все було знайоме.

— Дякую! Звідси я вже дійду додому.

— Ти впевнена, що знаєш дорогу?

— Так.

— Ти пам'ятаєш номер когось із батьків? Давай, може, я зателефоную і вони тебе заберуть?

— Ні, не пам'ятаю. Та й не треба, я сама дійду, — повторила, стараючись вкласти весь максимум впевненості у свій тон.

— Ну дивись. Можемо піти до міліції, тут не далеко. Вони допоможуть.

Все це мені починало дуже не подобатися. Тому я ще раз запевнила її в тому, що знаю куди йти.

— Звідси хвилин десять-п'ятнадцять до мого дому.

Нарешті вона заспокоїлася. Ми попрощалися і я впевнено пішла знайомим шляхом. Через деякий час я озирнулася, аби впевнитися, що вона за мною не стежить, але побачила лише її спину, яка поволі віддалялася.

Рідний провулок потішив як ніколи раніше, але до свого помешкання я заходила з острахом, морально готуючись до прочуханки.

— Привіт, — тихо озвалася, відкривши двері.

— Привіт, — відповіла мама тоном абсолютно протилежним до того, який я очікувала.

Вона цілком спокійно займалася приготуванням вечері, а тато саме мив голову. Явно не схожі на людей, в яких дитина зникла.

Я з абсолютним нерозумінням попрямувала до своєї кімнати. Ніхто не пішов за мною. Якби мова йшла про чиїхось інших батьків, то я подумала б, що вони просто вичікують, коли я сама зізнаюся, і чи зроблю це взагалі. Однак, мої ніколи не грали в подібні ігри. Завжди говорили й говорять все прямо та одразу. Ситуація склалася напружена, тому лишалося сподіватися, що хтось з батьків першим щось скаже з приводу неї. Бо хай там як, а добровільно кидатися в полум’я прочуханки — це точно не про мене.