Євангелія від Ісуса Христа - Жозе Сарамаго

самі по собі, кожне є лише доповненням другого. Над головою Розп’ятого яскравіше від спільного світла місяця й сонця тисячами променів сяє напис латинськими літерами, що проголошує його Царем Юдейським, і її боляче стягує колючий вінець із терня, такий, який завжди носять, іноді самі про те не здогадуючись, навіть у тих випадках, коли плоть під ним не кровоточить, ті, кому не дозволено бути й називати себе царями. На відміну від двох розбійників, Ісусові немає у що впертися ногами, уся вага його тіла обвисла б на прибитих цвяхами до хреста руках, якби в ньому ще не зберігалися рештки життя, достатні для того, щоб не згинати ноги в колінах, але чи надовго йому вистачить цієї сили, адже кров і далі цебенить із правої частини його грудей, як я вже сказав. Між двома укосинами, що утримують хрест у вертикальному положенні й разом із ним занурені в темну глибінь землі, втім, завдаючи їй не більших ран, аніж будь-яке поховання людини, лежить людський череп, а також лопатка й гомілкова кістка, але для нас важливий саме череп, бо саме «череп» означає «Голгофа» в перекладі, хоч деяка різниця між ними й існує, і ми її помітили б, якби замість череп і Голгофа писали голгофа й Череп. Нікому не відомо, хто поклав тут ці людські останки і з якою метою, можливо, це було зроблено тільки для того, щоб із моторошною іронією нагадати нещасливим страчуваним, до якого стану вони перейдуть, перш ніж перетворяться на землю, порох та ніщо. Але є також люди, які стверджують, що це череп самого Адама, який вийшов на поверхню з чорної глибини стародавніх геологічних шарів і вже не може туди повернутися, приречений вічно бачити перед собою землю, свій єдиний можливий і навіки втрачений рай. Далі, на тому самому полі, по якому ідуть вершники, басуючи на своїх конях, іде геть якийсь чоловік, востаннє обернувши до нас голову. У лівій руці він тримає відро, а в правій — довгу жердину. На кінці тієї жердини має бути губка, яку дуже важко розгледіти з такої відстані, й ми не маємо жодних підстав сумніватися, що в тому відрі вода з оцтом. Одного дня, а потім і назавжди, цей чоловік стане жертвою обмови, про нього стануть розповідати, що коли Ісус попросив пити, він умисне познущався з нього, напоївши його оцтом. Насправді ж він змочив йому губи водою, в якій було розбавлено трохи оцту, бо саме таку суміш у ті часи вважали найкращим засобом погамувати спрагу, бо вона освіжає спраглого, як ніщо на світі. Він іде геть, не бажаючи залишатися на місці страти до кінця, бо зробив усе, що міг, аби полегшити смертні муки трьох приречених, не зробивши ніякої різниці між Ісусом і двома розбійниками з тієї простої причини, що всі вони із землі вийшли й у землю підуть, і то все, що можна буде потім про них розповісти.

* * *

Ніч ще довго триватиме, перш ніж почне розвиднятися. Олійний каганець, підвішений на цвяху біля дверей, горить, але тремтячий і хисткий вогник, схожий на маленьку осяйну мигдалину, неспроможний здолати густу темряву, яка оточує його й наповнює дім згори донизу, стаючи в найдальших його закутнях такою непроникно чорною, що здається твердою і щільною. Йосип прокинувся так раптово, ніби хтось поторгав його за плече, але то була тільки ілюзія, створена сновидінням, що зненацька урвалося, адже ніхто не міг розбудити його в цьому домі, де живе лише він та дружина, яка навіть не зворухнулася й міцно спить. Він не звик прокидатися отак серед ночі, як правило, він пробуджувався від сну тільки тоді, коли широка тріщина у дверях починала вирізнятися в темряві, сіра й холодна. Безліч разів він думав про те, що слід би полагодити тріснуті двері, для теслі немає нічого легшого, як приладнати там і прихопити цвяхами дерев’яну планочку, яку він легко міг би знайти серед відходів, що залишалися після його праці, але він до такої міри звик, щойно розплющивши очі, бачити перед собою ту вертикальну смужку світла, яка повідомляла йому про настання нового дня, що зрештою, навіть не усвідомлюючи собі, наскільки абсурдною є така думка, став переконувати себе, що без неї він не зможе вибратися з темряви свого сну, свого тіла та з темряви світу. Та щілина у дверях була частиною його дому, як стіни або дах, як піч або втоптана земляна долівка. Тихим голосом, щоб не розбудити жінку, яка досі спала, він проказав першу молитву дня, яку людина завжди повинна проказувати, коли вона повертається з таємничої країни сну: Дякую Тобі, Господи, Боже наш, царю небесний, за те, що з милосердя Свого Ти повертаєш мені душу колишньою та живою. Можливо, тому, що Йосип не відразу прокинувся всіма п’ятьма чуттями, а може, в ту історичну добу, про яку ми розповідаємо, люди ще не опанували їх усі або, навпаки, потім утратили деякі з них, і їх тоді було більше, ніж п’ять, він ніби дивився на себе здалеку, спостерігаючи, як повертається в його тіло душа, заповнюючи його дуже повільно, — так ото струмочки води, стікаючи багатьма борозенками, проникають у землю до найглибшого коріння й напувають живодайними соками стебла й листя рослин. І спостерігаючи, як повільно й важко відбувається це повернення, та дивлячись на дружину, що лежала в нього під боком, він із тривогою подумав про те, що вона, досі перебуваючи уві сні, насправді є тілом без душі, що душа не присутня в тому тілі, яке спить, бо інакше який би нам був сенс щодня дякувати Богові за те, що Він нам її повертає, коли ми прокидаємося, й у цю мить внутрішній голос запитав у нього, а звідки ж тоді приходять до нас сновидіння, можливо, наші сновидіння — це ті спогади, які душа має про тіло, відразу подумав він, і такою була відповідь на його запитання. Марія заворушилася, мабуть, її душа витала десь зовсім близько в домі, але так і не прокинулася, а либонь, поринула в сон іще глибше, зітхнула, ніби схлипнула, й присунулася ближче до чоловіка таким собі звивистим підсвідомим рухом, на який ніколи не наважилася б, якби була при тямі. Йосип натягнув собі на плечі грубе й шкарубке простирадло й примостив своє тіло на маті зручніше, не відсовуючись від дружини. Відчув, як жінчине тепло, напоєне пахощами, так ніби десь поруч відкрили скриньку, в якій зберігалися засушені трави,