Дівчата - Юлія Лаба

Все закінчилось якось надто швидко. Поверніть мене в космос. Там стільки цікавого. Лікарі мовчать. Не знаю, добре це чи погано. Що вони побачили? Вони знають про дівчат? Бачили старий маєток зі шпалерами в дрібну квіточку, скрипучою підлогою та просторим горищем, на якому я ховаюся від всіх? Горище пахне деревом та морською сіллю. 

Прислухаюся до повітря. В ньому нема тривожних нот.

Та, яка чекає на мене в коридорі, вже біліша за свій білий халат. Не думала, що таке можливо. Однією рукою вона тримається за стіну. Зараз вона звучить, як тиша в домі, де повно дітей. Високий чоловік каже їй якісь незрозумілі для мене слова, та від них її обличчя набирає кольору. Це добре. Це ж добре? Врешті чоловік повертається до мене. Знов каже слова, які для мене нічого не означають. Я лиш бачу дивні форми й кольори. Він всміхається. Вперше. Усмішка в нього приємна і хрустка, як кавунова шкірка.

— Коротше, нема у вас ніякої мікроаденоми. Просто такий гіпофіз. Трохи дивний. Але вашому життю ніщо не загрожує.

«Крім смерті», — хочеться відповісти. Та я не певна, що мій чорний гумор тут доречний. Тож я просто дякую, забираю свою ще трохи бліду подругу, і ми йдемо геть. Вона кілька разів голосно зітхає. Вже щиро зізнається про те, що хвилювалася. Так, наче цього не було видно. Наспівує щось про мій «дивний гіпофіз» і навіть не здогадується, як заспокоює мене слово «дивний». Вона знову звучить, як La Isla Bonita. Добре.

Забігаю у жовтенький «Богданчик». Тут спекотно, як у хамамі. Якби ще й пахло так само. Та байдуже. Навушники у вуха і додому. Ментально вмощуюсь на канапі серед кольорових подушок. Звідси зручніше спостерігати за реальним світом. За вікном втікає Київ. Метро і знову «Богданчик». Нарешті виїжджаємо за місто, і зелень дерев змінює сірий бетон. Це ж треба, як гарно хтось придумав, що дерева та трава зелені. Цей колір їм личить.

Я житиму. Не знаю, як довго, але помру не від мікроаденоми гіпофіза. І, сподіваюся, що не сьогодні. І вони не сказали, що я божевільна. Адже «дивний гіпофіз» — це ще не божевілля.

Всміхаюся сама собі. Цей момент звучить, як The Eyes Of Truth.

* * *

Святі інтернетики, я не сама! Все ще дивна, але не сама.

— Боже, яка новина, — з сарказмом каже Споко.

Дівчата, я серйозно! Оті кольори, форми, запахи та інше – це синестезія. Воно так називається, і це не божевілля, уявляєте?

— Як мінімум, одна з нас уявляє, — всміхається Уява.

А ти… Тицяю пальцем в Уяву. Оті всі історії, які ти мені розповідаєш без зупину, то все через шизоїдний психотип.

— Перепрошую? Шизо… Що? — витріщає на мене свої очиська Тривога.

Не кіпішуй. Це не має жодного стосунку до шизофренії.

— А що зі Світом у Темряві? — хвилюється. — Він же повернувся.

Так. Я двадцять років його не бачила й ось, він знову зі мною. Я так скучила. Це й досі дивно, та я нагадую Тривозі, що таки знайшла одну людину, яка бувала там. У дитинстві. Та все ж була.

Тривога втишується в кутку кімнати.

— Ходімо, — простягає мені руку Уява. — У нас купа справ. Треба книжку редагувати, картини малювати. Дивись, скільки ще місця на стінах.

Трохи хвилююся. Що як моя книга нікому не сподобається? Та й картини… Я не професійний художник. Що, як мої роботи розкритикують?

— Залиш це мені, крихітко, — всміхається Зухвала.

Я оглядаю вітальню свого ментального маєтку. Вони всі тут. Тепер їх навіть більше. Вони досі регочуть, коли на питання друзів «про що думаєш?», я відповідаю заготовленим «ні про що». Та мені добре з ними. Поки вони в моєму маєтку, я зможу все.

Кінець