В обіймах самотності - Микита Билима

Зрадників він все життя не любив, та розправлятися з ними не хотів. Закінчилася драма в дев’ятому класі, коли випускний пройшов на весняному пляжі. І коледж попереду чекав вже його, хоч це і не дуже цікавило його.

Бо не зміг він знайти в чомусь себе, та обрав піти кудись, аби було. От тільки, коли навчання почалось, хлопець повчився… повчився і зрозумів, що точно не його. Та спробував писати… Знову зробити те, за що колись його «друзі» з ніг до голови засудили. Бо те не так, і тут взагалі все погано, і хто тобі взагалі дав ту клавіатуру в руки…

Та їх тепер не було, а його життя належало лише йому. І спробував він історії писати. Коротенькі, несерйозні й часом дивнуваті… та душу він в них почав свою вкладати…

***

Зникла та жахлива дірка в душі його, бо життя він своє книжкам віддав. Почавши читати, освоїв нові методи для написання власних історій. Почав краще розуміти цю сферу, вчився нового. І тоді щастя знову вийшло на волю.

Ті, хто й справді були поряд, досі з ним. Радують теплими обіймами та листуються з ним щодня. Штормові хмари ніби розійшлися, даючи промінчику сонця душу залатати його. Любив, цінував і слухав себе. Вірив, не завжди, проте як тільки міг.

І щастя з книжками потрохи зростало. Історії нові в голові малювалися. Полиці закінчувалися для нових книжок. А нові люди тягнулись до нього. Та помилок давніх він не робив, і довіряти всім він не спішив. І все ж таки близькість із деякими знайшов, які тепер нога в ногу по життю з ним ідуть.

Допоможуть і з книгами, допоможуть і з життям. Прийдуть як покличеш, і сльози зітруть. І тоді, колись сіра миша, а тепер хлопець-письменник, нарешті відчув що важливий для близьких, для суспільства… і навіть життя. Бо створював світи, що могли врятувати інших.

Кінець