В обіймах самотності - Микита Билима

Зараз він віднайшов себе… але повернімось на декілька років назад, певно, навіть на всі шість. І от, тепер ми спостерігаємо за дванадцятилітнім хлопчиною, який від життя намагається брати все; доволі веселий і енергійний, зі всіма спілкується... Та чи справді все так, як він собі уявляє?

Хлопці в нашому класі завжди на перервах збиралися разом, аби обговорити нові ігри, в які вони так само разом і грають щодня, поки я… поки я намагаюся зрозуміти хоч щось із їхніх вподобань і нарешті сподобатися їм. Мене не цікавить жодна з ігор, в яких вони сидять годинами, проте спробую пограти в них, аби тільки хлопці сприйняли мене… Можливо, тоді почую щось приємне в свою сторону, а не лише бридкі слова про худорлявість і дивакуватість.

Я спостерігав за ними, придивлявся, щоб зрозуміти, що ж їм подобається найбільше. Та простить мене Господь, але я точно ні за що не полізу грати у футбол… Ні, та я краще перетерплю у свою сторону декілька кривих слів, але грати в це я більше ніколи не збираюся. Мені вже вистачило одного разу, коли я відчув пекучий біль від удару м'ячем у пах.

Зараз йшов урок німецької. Я дістав телефон, аби глянути котра година, поки однокласники запекло грали в щось по мережі, ховаючи телефон від очей вчительки в пеналах.

— Нумо віддав мені свій телефон! — почув я і оглянувся на хлопців, сподіваючись, що нарешті їх гучні перешіптування помітили й хоча б деякий час на уроці буде тиша. Та зверталися не до них, а до мене.

Глянувши на вчительку, я не міг зрозуміти, що вчинив.

— І, — почала вона, потягнувшись до моєї парти, — заодно й свій щоденник. Хай батьки знають, чим ти займаєшся на уроці!

Я жахнувся. Я знав, що батьки мене не покарають, проте не міг зрозуміти, що зробив не так. Неконтрольована агресія почала виходити назовні, а втомлені очі дедалі сильніше сльозилися.

— Та що я зробив?! — гаркнув я, і вчителька глянула на мене з-під своїх окулярів таким поглядом, ніби хотіла сказати мені більше, та мовила лише:

— Граєшся у телефоні на моєму уроці.

— Але ж я лише глянув котра година! — вона просто ігнорувала мене, відкриваючи мій щоденник, аби написати там щось червоною ручкою, заплямувавши білі поля. — Тобто вони всі грають собі спокійно, а ви на них навіть оком не глянули, хоча їх чує весь клас, а як я дістав…

Вона перебила мене, аби підійти до тих хлопців з доказом того, що вони ні в що не грали. Ну звісно ж! Вони ж весь цей час повинні були сидіти далі з телефонами, щоб теж отримати червону примітку у щоденнику!

— І де? — мовила вона, оглянувши парту одного з хлопців, який за мить до її приходу, встигнув кинули телефон у портфель. Я замовчав, а руки почало трясти. Невже мене так легко виставлять дурним?...

Повернувшись додому, я вже розумів, що на мене може очікувати. Кінець уроку пройшов, м’яко кажучи, жахливо… Проте я захищав свої права! Так, я трішки перегнув палицю і наговорив зайвого, і диво, що мене не викликали до директора… Та чому я повинен мовчати, коли мене звинувачують у тому, чого я навіть не робив?! Ще й мій один із неулюблених уроків. Ненавиджу німецьку.

Удома було тихо, тож певно мати знаходилася десь у кімнаті. Я роззувся і пройшов коридором, тихо закрив за собою двері. У кімнаті мами було чутно тихі звуки виприскування води пульверизатором. Я зайшов, глянувши перед собою.

Мати обприскувала декілька квітучих орхідей, і, здавалося, ніби навіть і не помітила мого приходу, поки не почала гучно сміятися.

— Ну, розповідай, — мовила мама, розвернувшись до мене й оглянувши з щирою усмішкою.

— Тобі вже подзвонили? — запитав я, розуміючи, що відповідь і без того була очевидна. Наша класна керівничка не була тією людиною, хто буде чекати. Вона робила все й одразу, не даючи навіть шансу пояснити ситуацію. Іноді, це дуже дратувало.

— Синку, наступного разу ти хоч мене попереджай, перед тим як когось будеш шантажувати словами: «А ви знаєте, хто моя мати!?» — процитувала вона мої слова і підійшла, щоб обійняти, коли побачила, як по моїм щокам почали литися сльози.

Поговоривши про все, що сталося, ми зрозуміли, що це одна з найсмішніших ситуацій, яка сталася зі мною за весь цей час. Все ж таки наступного разу, якщо трапиться щось схоже, то варто буде спочатку подумати, а не віддаватися емоціям на повну.

Щойно ми поговорили і я доїв свіжозварений суп, то пішов до кімнати. Та недовго тримався мій гарний настрій… Спогади знову випливли на поверхню, та тепер я згадував, як ті хлопці прикриваючись сміялися з мене… Їх розважало це… Було смішно дивитися на те, як мене виставляють винуватим у цій і без того дивній ситуації.

Йшли місяці. Булінгу ставало то більше, то менше. То хлопці починали сміятися з мене щоразу, як ми перевдягалися на фізичну культуру, дивлячись на моє худе тіло: то могли сказати, що їм не цікаво зі мною спілкуватися, бо я занадто жіночий і завжди лише з дівчатами. Якщо вони й брали мене до себе в компанію пограти, то все одно майже не звертали уваги.

Поки я в той час знаходив дедалі більше друзів… точніше подруг. І я був цьому тільки радий, бо вони мене розуміли, мені було з ними комфортно. У той час як хлопці виглядали чимось диким і чужим. Проте… я бажав бути як вони. Бажав, щоб мене поважали і сприймали за такого ж нормального хлопця як і вони самі.

Та тільки от даремно я все це затіяв.

***

Здавалося, що хлопець от-от і опустить руки, остаточно переставши цікавитися своїм життям. Той, хто всіх смішив і радував, сам зблякнув, і ніхто навіть й не помітив. Чи все ж так помітив? Декілька осіб… Нова компанія… Нові прив’язаності й заповіти кохання. Зради. Ненависть. Приниження.

Тепер йому чотирнадцять. Невже доросле життя прийшло так рано?

Я не знаю, ким мені бути. Не знаю. Н-е з-н-а-ю!

Мені хочеться просто впасти, забивши гучно руками по підлозі, та чи врятує це мене? Звісно ж ні! Нічого мене вже в цьому житті не врятує!