В обіймах самотності - Микита Билима

Щодня я лише й чую який я не такий. Я сам роблю жахливі речі… Та навіщо я їх роблю? Навіщо я руйную те, що справді дороге мені? А може я дійсно якийсь не такий? Може, мені дійсно не варто існувати у цьому світі?

Чому коли я хочу, щоб хоча б хтось мною зацікавився, то все стає тільки гірше? Чому коли я намагаюся щось зробити, то роблю це настільки жахливо, що, певно, міг би отримати за це навіть якусь нагороду! Чому моє життя таке жахливе… Все жахливе… Всюди все не так… І коріння росте саме з мене. То може мені вже варто піти з цього світу?

Ні, не піду… Не піду, бо в мене є задля кого жити… Не для себе, так для рідних. Як вони переживуть таку втрату? А як її переживуть мої найліпші подруги… Вони ж обидві мені, наче сестри.

Проте я роблю боляче навіть їм! Та що зі мною не так, ну що?! Я втомився, я хочу просто залишитися на самоті. Хочу побути сам, розібратися зі всім… Та це неможливо, бо батьки завжди поряд, і я не зможу на всю сотню відокремитися від цього жахливого світу!

***

Проходив день за днем, ставало лише гірше. Серце його в друзки розбили і в землю затоптали. Думки ставали гучніше, вмовляючи взяти ніж, а так звані «друзі» всією компанією травили й розсварювали з близькими. А він вірив… наївно вірив і давав смикати ниточки свого життя комусь, окрім себе. Поки терпіння не сягнуло краю.

І той день для нього здавався останнім. Той тихий вечір за вікном… та не в голові його. Той затишок вдома… та не в душі його. Останній удар був нанесений, і сльози, забувши про будь-які межі, рікою стікали, поки той біг. Біг він до Смерті, хапаючи ніж, жадав він прямо зараз її віднайти.

Та що зупинило безнадійного хлопця? Рука, що раніше спіймала той ніж. І матері сльози текли по щокам, бо з криком в істериці її син ридав.

Згадав він все найдорожче на світі, і плакати хлопець став лише більше. Помилку велику він ледь не вчинив, намагаючись встромити у себе той ніж. Та близька людина його врятувала, й самотності зразу як й не бувало.

***

Я прийняв важливе рішення… Так, я розумію, що можу не вийти з того стану, в який зараз увійду… Та думаю, все буде добре, як мінімум сподіваюся, бо це єдине, що я можу зараз зробити для поліпшення ситуації.

Декілька тижнів… а то й цілий місяць пішов на зміну себе. З останніх сил хлопець сподівався, що йому вдасться досягнути якогось результату. Авжеж вдалося… Вдалося, та прийшлося стати суворішим… Бити себе, аби сховались емоції. Зробивши з себе холодного та серйозного, хлопець зрозумів, що прийшов час вибудовувати. Як цеглинка за цеглинкою, він будував себе наново. Хотів бути ліпшим, забути минулого. Будував себе довго, прощався з комплексами. Ставав ласкавіше, запалив знову вогник, який тепер оберігатиме втричі сильніше.

І поступово повертався в соціум. Спочатку вдягаючи маску, він поводився простенько, в очікуванні потрібної миті, коли всі самі себе покажуть. І чекати довго не прийшлося. Там відвернулися, там зрадили, а там із ніг до голови багном засипали, бо ти не такий, бо ти от сякий. Бо ти тепер не їх маріонетка. Та хто ж це прямо скаже?..

І нарешті з’явилася усмішка в хлопця, долати проблеми хоч трохи почав. Надія з’явилася, і довгий свій шлях він знову продовжив. Не слухати інших, любити себе… Й окуляри рожеві він більше не надягав. Доглядав за собою й себе розвивав. А ті хто насправді весь час були поряд, залишилися з ним, даруючи теплі обійми і нові плітки.

Тож зрозумів хлопець, хто лезо точив. Хто весь час був поряд, та його ненавидів. Хто говорив, ніби цінить і любить, а насправді знищити намагався ножем у спину. Тоді все й стало на свої місця. Й жити хотілося, хоч аби як.

***

Зрада за зрадою різко спливали, і хлопець тихо всі пазли складав. Життя він своє від гнилі збирався почистити, і почав ставити на місце тих, кому намагався він у друзі згодитись.

— Якщо ви зараз не дасте мені списати… — промовив хлопець, якого всі поважали. Всі, окрім мене. Він був головним серед хлопців, бо силою своєю погрожував всім. Маючи майже чорний пояс по дзюдо, він певно забув, що це не робить його кращим за інших.

— Ще що? — фиркнув я, сподіваючись, що на уроці ніхто нас не почує. Я не люблю хімію, та вчителька була мені, ніби подруга: з нею і про те побалакати можна, і про інше. Плітки свіжі розповість, а запитавши її, та завжди відповість.

— Тоді я скажу, що ви взяли собі інші варіанти.

І тут я не стримався висловити все. Читав його наскрізь, лякаючи, навіть себе. І коли з його вуст пала погроза, я лише розсміявся і кинув:

— То давай, вдар мене! Ти ж такий сильний, та на що справді спроможній? — і знову почав я його наскрізь читати. Обличчя його ставало дедалі темніше від таємниць, які різко розкрились. Задів за живе, та той заревів. І вся його сила одразу пропала. Різко кинувши в мене мій же пенал, він підняв руку, аби пожалітися вчительці.

Та вислухала, я не приховував, що змінив варіант, і позаяк ми друзі, вона лише попередила мене, щоб я більше так не робив, і дала мені інший варіант, а його насварила, бо він занадто шумів.

І от, урок за уроком, а той «ловелас» сидить і ридає за своєю партою, навіть не розмовляючи з іншими. Обличчя його вже від сліз спотворилося, проте він не затихав.

І здобув хлопець нарешті свій спокій. Булінг весь зник, бо принизити зміг він самого «царя», якого боялися всі, та далеко не він. Та проблем було вдосталь, бо поряд сиділи зрадники старі. І з ними час було остаточно прощатися.

Грав він тепер і свою гру нечисту. Плутав, брехав і плів павутиння… Робив, що тільки міг, аби зберегти себе й собі дорогих. Та от, коли компанія різко розсипалась, потворні обличчя назовні вийшли. Ті, хто перед класом його ніби захищали, як виявилося потайки йому брехали.

Брехали й про нього, плітки пускаючи. Секретами давніми безцеремонно розкидувалися. Та хлопця таким було не зламати, бо змінився він, і тепер стало начхати.