Провина - Ганна Хома

змагатися. Ми з ним не бачилися дуже давно, але це тому, що я так хотіла. Як гадаєте, якщо я зараз захочу, щоб він до мене повернувся, чи згадає він про вас і про те, що в нього завтра весілля? У вас є шанс переконатися в цьому і не зробити помилки. Він теж отримав від мене листа і з хвилини на хвилину повинен прийти. Почекаємо?

Задум був простий, як усе геніальне: щойно пролунає дзвінок, вона спровадить суперницю до сусідньої кімнати, а свого ближнього заманить у спальню, де змусить його забути про всіх і вся в обіймах своєї Зірки. Те, що він не встоїть перед золотоволосою спокусою, вона знала достеменно. І він це знав. І, мабуть, не знаходив собі зараз місця.

А суперниця… якщо вона розумна, то весілля не буде, якщо дурна, то так йому і треба.

…Вона отямилася, коли всі тарілки, келихи, столові прибори й серветки опинилися на підлозі. Потужний дзенькіт усе ще відлунював у квартирі.

Як вона встала і дійшла до столу, було важко сказати. Завтра прийде її дитина і…

ДИТИНА! ЩО Я ЇЙ СКАЖУ?

Двадцяте століття доживало віку. Усі мас-медіа навперебій рахували дні до Міленіуму, підбивали підсумки вмираючого тисячоліття й робили прогнози на майбутнє.

Він не мав до цього століття, а тим більше до тисячоліття, жодних претензій. Усе в нього велося, все ладилося.

Однак інколи серед повного штилю неждано-негадано на нього навалювалася нудьга. Її обійми були подібними до легкого тополиного пуху, що сипався і сипався згори, здавалося — м’якого й безневинного, але то тільки на перший погляд, бо дихати ставало дедалі важче, і він був ладен віддати половину свого майна за ковток свіжого повітря. Тоді він телефонував завідувачу, казав, що терміново йде на лікарняний, вимикав не дослухавши відповіді, мобільник, і зникав зі своєї сумирної планети днів на два-три.

— Пішов у запій, — висували версію співробітники. — Або в загул, — припускали інші.

Повертаючись назад, він ніколи не намагався щось пояснити.

Але сьогодні ж п’ятниця, переддень його весілля, він не може зникнути, без попередження, без пояснень…

…Дивно: годину тому вона добряче випила, а тепер весь алкоголь кудись безслідно зник.

Швидко помилась і перевдягнулася. Тільки думка про дочку тримала її на ногах. Не можна, щоб вона побачила її такою. Є пригоди, які з мамами не повинні траплятися. Є тягарі, які не можна ділити зі своїми дітьми.

Спакувала речі й завмерла посеред кімнати.

Розуміла, що треба йти, але не могла зрушити з місця.

Відчувала себе мишкою, загіпнотизованою удавом, нездатною чинити йому опір, ні на що тепер не здатною.

Рука потягнулася до телефону. Батько її дитини — майор міліції, але хто сказав, що він їй допоможе? «Якщо жінка сама не захоче, ніхто з нею нічого не зробить. Ну хіба якщо вдарити її по голові. Покажи мені сліди боротьби. Нема? Ти забагато випила? Он як. Свідків теж нема? Погано. Та ти ще й сама його впустила? Це вже зовсім зле. Якщо тобі потрібен був мужик, то при чому тут я?»

І друзям не розкажеш — соромно так, хоч вени собі ріж. Усі довкола — а найбільше вона сама — завжди вважали Зоряну Короленко жінкою вільною, незалежною, фантастично розумною і надзвичайно вродливою. А тепер на неї показуватимуть пальцями… Ні, треба втікати…

Взяла телефонну трубку до рук. Знала, кому подзвонити, просто відтягувала час. Зволікала. Складала молитву.

МОЖЕ, Є ДЕСЬ, ГОСПОДИ, ДОСТОЙНА ТЕБЕ ЛЮДИНА, ЗРЯЧА І НЕ ТАКА НАЇВНА, — МУСИТЬ БУТИ СЕРЕД НАС ХОЧ ОДНА ТАКА ЛЮДИНА! — ТО ТИ, БУДЬ ЛАСКА, ДАЙ ЇЙ ДО РУК НАЙБІЛЬШУ ЗБРОЮ, ЯКА ТІЛЬКИ Є НА ЗЕМЛІ, І НЕХАЙ ВОНА РОЗМАЖЕ ЙОГО ПО СТІНІ…

Він підніс запальничку до конверта з листом.

«Треба зустрітись. Приходь у п’ятницю о дев’ятій годині вечора. Моя адреса не змінилась. Сподіваюсь, ти її не забув.»

…Вогонь жухнув угору й за хвилю зник разом із папером.

Він глянув на годинник. Одинадцята. Вже через годину ця проклята п’ятниця закінчиться… через довгу годину.

А нудьга візьметься за нього по-справжньому. У перший день вона лише заточує кігті та обростає шерстю — ця нудьга з манерами вовкулаки. Допоки він опиратиметься їй, його дні тягтимуться нестерпно довго.

Знову клацнула запальничка, і дим цигарки поповз до вікна.

Дорога обіцяла врятувати його, але він їй більше не вірив.

Жив, поки живеться. Від одного нападу нудьги до іншого.

Відступ у минуле

Спочатку було всеєдине неподільне Ніщо.

Воно просочувалося крізь тебе і ти просочувалася крізь нього, можна було вмерти від цієї цілісності й неперервності, але для того, щоб вмерти, треба було спочатку народитися.

Ти не квапилася, хоча якась незрозуміла тривога разом з рожевим світлом проникала у твій затишний всесвіт, збурювала хвилі у безмежному океані спокою і змушувала тебе боротися за твій мирний світ усіма доступними тобі на той час способами.

Та одного разу гігантська чорна тінь накрила твою галактику, і ти відчула, як ця галактика стискається, маліє, змикається довкола тебе, і запрагла перетворитися знову в зиготу — предтечу твого всесвіту, передісторію твого буття, де не існувало ні страху, ні блаженства. Ти тоді не знала, що твого тата забрали на операцію, а маму в пологове відділення із загрозою зриву вагітності.

Але ти вціліла, і надійшов день і час, коли нескінченні простори твоєї світобудови стали для тебе затісними, і ти вирішила подивитися, що ж є за межею безмежжя.