Провина - Ганна Хома

Тато тебе так часто називав, але то дозволялося тільки татові, а не цьому… дядькові.

— Ходи до мене.

Це все-таки був тато, — тільки він умів так повести руками, що тобі одразу хотілось опинитись у його обіймах… але не сьогодні, сьогодні ти позадкувала до дверей.

— Не бійся. Це… я.

І в тата ніколи так не зривався голос.

— Поверніть мені мого татка! — закричала ти. — Чуєте, поверніть!

Дядько сидів-сидів, а тоді сховав обличчя у долонях і заплакав, голосно, надривно, здригаючись усім тілом… сухим, як тріска, з великою лисою головою, а над правим вухом був якийсь зелений квадрат, і все — геть чисто все було неправильне в ньому, незрозуміле.

— Що ти наробила?! — звідкілясь налетіла мама, і шарпаючи тебе, закричала: — Ану забирайся, поки не порозумнішаєш! Геть звідси!

Мама, яка ніколи не підвищувала голосу, кричала і штурхала тебе, витісняючи за двері, але ти опиралась і не хотіла повертатися спиною до того… дядька, а він сидів і хитався з боку в бік, не відриваючи рук від обличчя, сидів і хитався, і це хитання було набагато страшнішим і болючішим за мамин крик і стусани.

Ти вибігла на сходи, зашпорталась і впала. Підбігла тьотя Ніна, почала обмацувати тебе, питати, чи дуже забилася, покликала сусідів, тебе знесли донизу і вклали в квартирі тьоті Ніни. Ти розбила собі голову, і кров з ранки ніяк не хотіла зупинятися.

Усі довкола думали, що ти мовчиш, бо в тебе «щось теє з мозгами», — так сказав дурник із третього поверху, але тьотя Ніна вигнала всіх геть, перев’язала тобі голову і почала тихо розповідати казку.

Вона одна розуміла, чому ти мовчиш.

Забула сказати: Саша тоді сидів у коридорі й бавився екскаватором, водив його по колу і вдаряв у стіну: пройде одне коло — удар, друге коло — удар, — але тобі було не до нього.

Твій рай закінчився. Твій бог помер. Твоя душа потрапила в чистилище.

Почалося випробування на міцність.

Нічого не змінилося. Ти так само ходила до школи, бавилась у дворі з дітлахами, їла, спала, робила або не робила уроки… Тільки з’явилася одна невеличка, майже непомітна на перший погляд деталь: одна з кімнат у четвертій квартирі перестала для тебе існувати, — знаєте, як у цирку: алє-оп — і під покривалом нічого нема.

Ти якнайшвидше минала цю кімнату, роблячи заклопотаний вигляд, як ті люди, що ходять базаром і ніяк не можуть вибрати, що б їм купити. При цьому ти так старанно відвертала голову до протилежної стіни, що аж шия боліла.

Мама і Саша заходили до цієї кімнати безперешкодно, а ти знизувала плечима: ну й дурні, як можна заходити до кімнати, якої нема.

Щоправда, там залишився телевізор, і час від часу ти чула, як по тому телевізорі крутять мультики, і навіть інколи вгадувала які, але мультики — це для маленьких, а ти вже велика, ти вже у третьому класі, і телевізор тобі до «фені», як говорили старші хлопці, класно спльовуючи при цьому на тротуар. Саша так не вмів.

Одного разу ти зачула, як двері кімнати, якої нема, рипнули, хтось вийшов звідти і пішов у туалет. Потім повернувся назад, повільно-повільно шаркаючи капцями по підлозі. Ти була сама в хаті, бо Сашу мама повела на огляд до нер… нерв… до якогось там патолога.

Ти визирнула зі своєї кімнати. Нікого. Хоч впасти і віджатися. Але задача про басейни, де вода то витікає, то назад натікає, ніби не можна викликати сантехніка і позаклеювати всі шпарки, — задача ця ніяк не хотіла вирішуватися. Треба буде списати у відмінниці з першої парти, — вирішила ти, закриваючи підручник, — недарма ж ви тепер сидите разом? Учителька на початку третього класу надумала собі, що двійочники наберуться розуму, коли посадити їх із відмінниками, але ж у тебе тільки одна двійка — з поведінки! І що тобі тепер — впасти і віджатися?

Ти повторила цей останній модний прикол кілька разів і залишилась задоволена собою і світом. Ти любила школу. Там, у З-А, в тебе була своя компанія і, вгадайте, хто в цій компанії був заводієм?

Врешті-решт ти вийшла у коридор і, забувши, подивилася на двері неіснуючої кімнати. Вісім днів ти пам’ятала, що не можна дивитись у той бік, а на дев’ятий забула.

Двері були прочинені, неначе запрошували тебе: увійди.

Ти стояла і дивилася на вузьку шпарину, вужчу навіть від твоєї долоні, і не знала, кого кликати, куди бігти, де ховатися від кімнати, якої нема.

Тобі здавалося, що ти стоїш дуже-дуже тихо, але звідти почувся знайомий голос:

— Можеш зайти. Я не зроблю тобі нічого поганого. У неіснуючій кімнаті жив неіснуючий Бог.

Ти увійшла. Міцно-міцно замружившись. Торкаючись долонями стін, щоб не впасти. Не бажаючи заходити, але як можна відмовити Богові, якого нема. — А ти виросла.

Мовчання.

— І коси якими довгими стали.

Знову мовчання.

— Тобі пояснили, де я був?

Ти заперечно покрутила головою. Важко — скажу вам — крутити головою, коли нічого не видно: здається, що зараз впадеш.

— Зрозуміло. Дітям зазвичай не говорять правди.

Чомусь. А потім дивуються, звідки брехуни беруться.

Підступним був. Говорив так, як колись, — не швидко і не повільно, не серйозно і не глузуючи, не говорив, а казку розповідав. І ти, — шкода, що така велика, — піймалася у сіті його голосу, як дурна золота рибка.

У вітальні панував присмерк, а в ньому, в кріслі, обкладеному подушками, сидів…

Ти сердито тупнула ногою. Чому не може бути все,