Провина - Ганна Хома

Але коли мама з татком всіма правдами і неправдами запхнули свого синочка до медичного інституту на найкрутіший стоматологічний факультет, студент, роззирнувшись і побачивши, як живуть люди у місті, вирішив, що житиме не гірше, а про село згадуватиме лише в страшних снах.

Зобов’язавши батьків нашкребти трохи грошенят — «продайте бика, а не вистачить, то й хату в селі, адже в райцентрі вам пропонували квартиру, от і переїдьте туди, навіщо вам господарка у селі?» — він безболісно пережив горезвісний розподіл: молодого спеціаліста направили на роботу не в якісь там задрипані Жаб’ячі Лапки, а в щойнозбудовану поліклініку в новому мікрорайоні міста.

Поступово він вибив собі повну ставку й окремий кабінет у поліклініці, з гуртожитка переселився до власного будинку, а головне — зарікся на віки вічні встрявати у конфлікти, чим заслужив славу куленепробивного флегматика.

Оглядаючись на себе дванадцятирічного, він дивувався своїй тодішній затятості, але вчасно згадував про перехідний вік і переставав дивуватися.

Щоб зрозуміти, наскільки вона була колись щасливою, треба було опинитись у ямі. Усі ці чотирнадцять років вона тримала руку на пульсі його життя, дивлячись крізь пальці на всіх його жінок, знаючи, що жодна з них ніколи не зітре з його пам’яті феєрично-яскравих спогадів про його Зірку. Була свято переконана, що варто поманити пальцем, як він прибіжить, немов пес на шнурку… просто він їй не потрібен, тому вона дозволяє йому жити, як заманеться. А насправді всі ці роки вона чекала на його повернення.

А він узяв і запропонував руку й серце іншій жінці. Це був дошкульний удар. Вона заспокоїлася тільки тоді, коли побачила ту іншу: непоказна сіра мишка, настільки довірлива й наївна, аби повірити, що в неї може серйозно закохатися ТАКИЙ чоловік. Ця жінка не становила реальної загрози. Тільки треба було не лінуватись і викопати достатньо глибоку яму.

І вона взялася до роботи. Результат не забарився.

…З того місця, де вона лежала, видавалося, ніби над столом палахкотить заграва, так яскраво виблискували у світлі люстри порцеляна і кришталь. Вона все життя любила блиск і вишуканість дорогих речей.

ТИ Ж УСЕ МОЄ ЖИТТЯ СПАПЛЮЖИВ, ВИРОДКУ!

Одного разу його медсестра — поважна пані Ніна — сіла перед ним і поважно мовила:

— А чи не час вам, Григоровичу, зав’язувати з вашим холостяцьким існуванням?

— Невже надумали розлучитися, Ніно? А куди ваших дітей подінемо? Здамо в інтернат?

— Ні, я підшукала собі заміну.

— Ага! Два місяці тому ви вже приводили до мене на оглядини одну кралечку, з кроуфордськими ногами і бюстом Памели Андерсон. Але коли я за звичкою заглянув до неї у рот, що я там побачив, моя кохана Нінок? Глибокий, просто глибочезний карієс двох молярів. Чи ці кралечки ніколи не дивляться на свої зубки, чи вони вважають, що дірки можна заліпити «Орбітом», як думаєте?

— Ну і запломбували б їй ці моляри, подумаєш робота.

— І як я, по-вашому, міг би цілувати жінку, з кожною пломбою і коронкою якої мав щастя особисто ознайомитись?

— Вам, стоматологам, важко догодити. Але майте на увазі, за статистикою, — що старші батьки, то вища ймовірність народження у них неповноцінної дитини. Чого дивитеся? Гени — штука непроста. Вам уже тридцять два. Ось народиться у вас виродок, згадаєте і Мічуріна, і його горох, і мої слова…

— Менделя, Нінок, Менделя.

— Яка різниця? Але цього разу я подбала про вашу ж делікатну стоматологічну душу. Зубо-щелепний апарат у цієї дівчини ну просто ідеальний.

— Такий трапляється лише у викопних динозаврів.

— А от і ні. Б’ємось об заклад: якщо ви не знайдете у її ротовій порожнині жодного ґанджу, то обіцяйте мені, що запросите її на каву.

— А якщо знайду?

— Тоді на каву поведете мене.

— Щось мені видається наша угода трохи однобокою.

— Хіба?

…Він кинув погляд на весільний костюм, який йому швиденько підібрали в модному салоні, почастувавши при цьому дармовою кавою і додавши, нібито безкоштовно, краватку. Правду мовлячи, ні костюм, ні краватка, ні кава йому не сподобались, але він нічим не виявив свого невдоволення, він вийшов із салону, сів за кермо і втопив педаль газу по саме нікуди… і зупинився аж біля КП при виїзді з міста.

Дорога вела в далечінь, і гадки не мала, що сьогодні п’ятниця, переддень його весілля, що він має приготуватися до завтрашнього дня, а не сидіти в машині при виїзді з міста, скоса позираючи на весільний костюм.

Як кажуть у народі, спочатку була кава.

А може, поки не пізно… Ні, мабуть, пізно.

Головне, що на видноколі не маячать ні батьки нареченої, ні діди з прадідами, — відомо, скільки з ними всіма мороки. І дуже добре, що він подбав, аби наречена пройшла всі необхідні обстеження, які дозволяють виявити захворювання й передбачити ризик спадкових відхилень у потомства.

Бо виродків, калік, недужих, недорозвинутих і т.ін. він не переносив органічно.

«Мене звати Зоряна Короленко, і в мене є важлива інформація про вашого майбутнього чоловіка. Можете проігнорувати мого листа, навіть можете показати листа йому, але якщо ви не хочете все життя страждати, прошу прийти в п’ятницю, у переддень вашого весілля, о восьмій годині за такою-то адресою. Поки не пізно».

Сьогодні була та сама п ’ятниця. Її суперниця заковтнула наживку і прийшла. Її навіть суперницею було важко назвати. Таке собі непорозуміннячко, яке треба якомога швидше залагодити.

Вона підвела гостю до люстра і сказала:

— Подивіться на мене і подивіться на себе. Будьмо відверті: ви не можете зі мною