Великий характерник - Марія Морозенко

Про дружину Дмитра Половця між людьми мовлено мало. Кажуть, що привезено її з Поділля і що засватав жінку синові батько, бо захотів оженити “на своїй”.

Досі місцеві козачки не можуть зрозуміти, за чим було побиратися далеко: “Що в цій Марії є такого, чого в тутешніх дівок не має? Тонка, як тополина, замало жіночого, а більше від дівчатка. Хоч має цілих сімнадцять, а груди в неї геть пласкі...”

Так потайки судило жіноцтво, оглядаючи привезену дівку на весіллі.

А що вона особлива, побачили це згодом. У руках молодої Половчихи вогонь горів. У словах видалася неговірка, зате в справах проворна.

Старий Половець, уже третій рік як покійний, недарма ж і дочкою називав. Годила йому, як могла.

А Дмитро Половець, який зарано залишився сиротою — мати померла, коли він ще хлопчаком був, єдину скупу ласку приймаючи із рук взятої до хати небоги-служниці, серцем прикипів до своєї жінки.

З великої любові народився на світ хлопчик. Та саме первісток, який мав би стати великим щастям в родині, приніс в їхню сім’ю велику напасть.

Дмитро Половець став біля труни, перехрестився, поклав до неї білий домотканий рушник. Після цього чемно вклонився до людей, став поміж них.

З виду все той же чоловік, яким був кілька днів тому, та все ж не такий, як завше. Це вже люди, які знають один одного змалечку, спостерегли відразу. Видавали його зіщулені плечі, а ще, немов не свій, а чужий, позичений на торжку погляд — стрільнув гострими очима по натовпу і відвів їх убік. Щось не давало йому дивитися людям в очі прямо.

Стояв Дмитро Половець між людьми, яких знав із найперших своїх кроків по цій землі, і почувався між ними чужим. Гострими очима виуджував з натовпу косі погляди, вдавав, що не помічає їх. Ніхто не підходив до нього. Ніхто не перекинувся й словом із ним. Він теж мовчав. Та люди і без слів знали, чого так незатишно було цьому чоловікові на мерефському цвинтарі. Винуватець його неспокою лежав у вербовій люлечці, підвішеній попід сволоком дерев’яної хати Половців.

Поміж людей обачним вужем повз шепіт: “Баба Килина — перша жертва того...”, “Служниця втекла з хати, не хоче бавити дияволеня”, “Кажуть, що воно пиріг вчора з’їло. Подумати тільки, день, як народилося, а жує, мов однорічне дитя”, “Зуби — то перший знак лихого вбивці. Матимемо з ним велике зло”, “Ой недарма ж Половчиха над ним плаче, сказано ж, горе, а не втіха”...

Все, все це — і правду, і домисли, чує Дмитро Половець, низько на груди хилить рано посивілу голову, почуваючись й сам винним у смерті Килини Морозихи. Його ж син, його рідна кров, народилася при цьому.

Мовчить славний козак Дмитро Половець, чуючи нарікання обурених людей. Та й що тут казати — дві ночі поспіль відмучився в жахітті розжарених думок. Не спав ані крихти. Знав, добре знав мерефських поселенців — у думках гострих, як бритва, в справах непорушних, як сталь. Передчував, що буде потім, щойно похоронять Морозиху. Відав гаразд, як то воно буде після. Обдумував удень і вночі, що робити і що казати тієї миті, коли станеться те, до чого йдеться, що має неминуче статися.

Дивиться Дмитро Половець поверх людей, думає про своє: “Знаю я, добре знаю, що в головах мереф’ян. Он вони стоять біля покійниці сумирні та тихі. Молода повитуха прив’язує до пояса померлої хустинку з маком, нагадавши всім, що без цього пупорізку не можна опускати в яму — нападуть на тому світі на неї душі померлих, які вже відмучилися в земному житті, на яке благословила їх баба, не матиме вона чим захиститися. Думає, мабуть, і ця вже за себе. Плаче. Інший чоловік вкладає збоку труни палицю. Побожно хрестяться. Облудні! Щойно поставлять на могилі дубовий хрест, візьмуться до своєї чорної справи. Вони, здається, тільки й чекають скорішого захоронения, щоб учинити свій суд над немічним немовлям. Нехай ні слова про це не сказано. На похороні про це не мовиться. Тут має бути спокій. Але те, що ледь-ледь притихло, скоро й пробудиться. Та нехай тільки спробують. Пізнають — Дмитро Половець ще козак ого-го! Сина на поталу не віддасть. Дарма, що не спав дві ночі поспіль. Та й не спав недарма. Відтепер напевно видно і ясно, що робити, коли розбурхана юрба кинеться у двір”...

На світанку, щойно понеділок торкнувся сонячним сяйвом садиб, у дворі козака Половця зібрався чималий гурт мереф’ян. На їхній шум Марія Половчиха в білій хустині та з таким же біло-білим лицем, визирнула з вікна й зразу ж налякано сховалася, прикривши долонею горловий тяжкий викрик. За мить вийшов на поріг господар — розперезаний, в білій сорочці, випущеній поверх козацьких шароварів. На порозі рідної хати виглядав упевнено. Озирнувся поверх голів, звузив широкі брови:

— Чого вам треба, люди?!

Дяк, похитуючись, став попереду, поклавши тричі хрест на себе, мляво процідив:

— В доме твойом появілся младенец, коєго должно ізбавіться.

Дмитро Половець голосно засміявся:

— Що це за вигадки, люди?!

Дяк, спантеличений цим несподіваним сміхом, безпорадно озирнувся на людей.

Найстарший з-поміж усіх, козак Михайло Діброва, обізвався з натовпу:

— Не гнівайся, Дмитре, на ці слова, не я їх першим промовив, але люди кажуть, що син твій... як мовиться...

Дмитро Половець гнівно звузив брови:

— Ти хочеш сказати, Михайле, проклятий, чи не так?

— Та... то не я те кажу... люди говорять.

Половець сердито сплюнув перед себе:

— Дурні баби говорять, а ти й собі подався за ними. Хай там п’яниця-дяк, а то славний козак, від якого я