Великий характерник - Марія Морозенко
— Ця житиме. За тиждень все сповзе з очей і знаку не буде.
Породілля, здається, теж прислухалася до цих слів, стиха перепитала:
— Що зі мною?
— Все... Все добре... Ось зараз візьмеш свого красеня, — повела очима на молодицю, що порпалася біля дерев’яного корита, наповненого літеплом, настояним на травах.
Молода повитуха обмила маленьке поморщене личко водою. Маля забило ручками, вголос заплакало.
— Не плач, маленький, дай, витру тебе, як слід. Бачиш, ось червона пляма на нижній губі.
Аж раптом...
Ні, це не могло бути правдою. Немовля вхопило її за палець, притьмом всунуло його до рота і... вкусило.
— Боже мій! Що це?! — молода повитуха заклякла на місці. Великими очима дивилася на немовля, що водило перед собою ручкою, пориваючись вхопити її за палець знову. — Що се за дитина, бабо?!
Килина Морозиха, немов не чуючи її наляканого викрику, і далі займалася своїм, пораючись біля породіллі.
Тоді молода повитуха обережно підняла верхню губку дитини і завмерла від подиву — по обидва боки тонесеньких ясен стирчали гострі різці.
— Він зубатий! — з острахом відсторонила дитину від себе.
— Мовчи, не лякай матері!
Породілля й справді переводила насторожений погляд з однієї жінку на іншу, силкуючись збагнути, про що йдеться.
Баба Килина тремтячими руками забрала з рук молодої повитухи немовля, пальцем провела по яснах:
— Ти диви, кусається! — на подив повитухи, вона посміхалася.
— Він же із зубами! — прошепотіла та застережно.
— Нічого-нічого, кусатиме ними проклятих бусурманів. Родима пляма біля губи — Божий знак на те.
— Він же сам проклятий. Зубатий! — нажаханими очима молодиця дивилася на бабу.
Килина Морозиха нічого не відказала їй у відповідь. Вона поклала дитину в мокрому полотні на ліжко, приклала до грудей матері.
Дитина зразу ж почала ссати, та так, що породілля несподівано скрикнула від болю:
— Лишенько, кусається!
— Так і є, проклятий, — молода повитуха побожно перехрестилась на образочки.
Баба Килина невдоволено схитнула головою, затим нахилилася до полу, піднявши обтяту пуповину, мовчки підійшла до своєї учениці і, розмахнувшись нею, різко вдарила її в лице:
— Не смій так про немовля! Це буде славний ко... — із цим недомовленим словом повалилася на підлогу. її сили на цій землі були вичерпані. Повитуха у четвертому коліні Килина Морозиха прийняла останні пологи на землі і відійшла в потойбіччя.
Дяк, що зашпортався у дверях, ставши мимоволі свідком великої таїни народження і смерті, тричі перехрестився:
— Упокоїлася в Бозі... при рождениї диявольського отродія... 13 августа 1610 года.
ПОМИЛУВАННЯ
Недільного ранку на мерефському цвинтарі було людно. Громадою хоронили Килину Морозиху, ту, якій завдячувала життям мало не третина поселенців. Мотузка, вкладена до труни, щедрими вузликами точно вказувала на кількість прийнятих повитухою немовлят. Усі ці вузли зав’язала вона сама.
Не було поміж них одного, останнього. Ніхто не зважився закінчити справу за неї.
На цвинтар вервечкою тяглися люди. Підійшов до натовпу і Дмитро Половець. Високий, ставний, широкоплечий, достоту такий, як усі чоловіки цього славного козацького роду.
* * *Рід Половців був шанованим у Мерефі. І не тому, що проживав на цих землях давно. Відколи перший Половець, утікаючи з Поділля від лиховісної польської шляхти, ступив на роз’ятрений, розбухлий від сліз і крові, клаптик Дикого поля, збігли десятки років. За цей час змінилося багато чого. Маленький хутір, не позначений на мапах, обріс новими поселеннями вигнанців, які поривалися сюди з усіх-усюд Правобережжя, не воліючи миритися з польським батогом. Хатка до хатки горнулися зусібіч, щоби бодай тут уберегтися від чорнополинного розбрату, засіяного гонорливою шляхтою у відкритих навстіж українських душах.
Сама земля, здається, почувала єднання поселенців. Уперше за стільки довгих років, відчувши турботу про себе, вона затято відроджувалася з попелу руїни. Зелені садки зарясніли між білих хат, бо так повелося в українців: серце — у дітях, душа — в пісні, життя — у вишневих садах. А на зрошених потом нивах заколосилося жито. До дбайливих рук горнулися щедрі врожаї. І люди вростали в ці землі, готові були їх боронити від найлютіших ворогів.
Діти поселенців Мерефи, рано наслухавшись від сивовусих дідів про злодіяння польської шляхти, заохочені шаблями Косинського та Наливайка, подалися на Січ. Тримати зброю в руках вони вчилися менше від батьків, а більше від славного козацтва. Відчайдухи, закликані на Базавлукську Січ, що постала взамін поруйнованої татарами Томаківської, проходили змужніння на славному острові, де все було підпорядковане бойовому вмінню й силі духу. Більшість залишилася там і донині.
Дмитро Половець на вимогу батька, який почував наближення скорої смерті, повернувся додому. Разом із ним прибула невеличка ватага старого козацтва, щоб назавжди осісти на цих землях.
Вони й поставили на узгір’ї церкву на зразок запорізької.
Розорюючи добротні поля, Половці, а за ними й інші поселенці, не відпускали з рук зброї. Щомиті вони мусили бути напоготові. І хоча їм добре було відомо, що відтепер загони татар не надто й пориваються в ці місця, почуваючи, що в козацьких поселеннях мало поживляться, багато втратять, — усе ж, аби вберегтися, варто й озиратися. Так і працювали вони на цих землях — тяжко... затято... жертовно.
Дмитро Половець вдався роботящим і відважним козаком. Коли ставав до роботи — мало хто поспівав за ним. Коли брався до зброї — козацькій відвазі заздрили й вороги. Доля не була солодкою до нього. Не раз він змагався зі смертю в двобої. Не раз стояв на межі. На щастя, видався від природи міцним та дужим, на життя —
