Мої Дікамерони - Юрій Григорович Логвін

Ми стежкою йдемо на німців.

І ще було найдивніше, як я тепер мислю, що німці зійшли зі стежки й пропустили нас. Коли ми проминули їх, я почав озиратись. Та бабуся легенько шарпонула за руку, і прошелестіло над моєю головою: «Іді бистрєй!..»

А от у Сорочинцях, коли бабуся Мінна, зі мною йдучи, зустріла знайому, проти нас ішло двоє поліцаїв у чорних каскетках. На чорних піджаках білі пов’язки. Старі жінки ледь встигли відступитись у куряву й реп’яхи. Поліцаї пройшли повз нас, навіть не зиркнувши в наш бік.

Як я тепер розумію, ми з бабусею не цікавили ані німців, ані поліцаїв.

У якій справі тоді повз нас прогупали добрими чоботами поліцаї, не можу ані сказати, ані уявити.

А от що робили німці на лівому березі – зрозуміло. Вони охороняли той берег, щоб до річки не підкрались партизани й не лупонули по тих рожевих волейболістах.

От такий собі пейзаж, хоч би його варто назвати стафажем. Тобто таким видом пейзажу, де відбувається якась подія за участю людей.

А ось портрети з’явились пізніше, коли я намагався намалювати людей такими, як вони є. Хочу розповісти про портрет, що мені пощастило зробити через багато років після Миргорода. Моя остання студентська практика. Гасаю знаменитими трипільськими пагорбами. Прабатьківщина всього нашого землеробства. Адже ось у цих місцях шість тисяч (!) років тому почали засівати лани пшеницею. А в 1933-му влада забрала всю пшеницю до колоска, до зернини.

Горби, груди й пагорби тут крутими хвилями здіймаються й опадають. Земля трипільська тепла, жива, де заросла травичкою та полином, де засіяна медовою гречкою, де чагарниками закучерявилася на схилах. І я гасав цілими днями з горба на пагорб, з однієї долини в другу.

Отож, я вискочив на високу гору. На її вершку – чепурна хата. Побілена свіжо, призьба підведена рудою глиною. Стріха рівно підрізана.

Біля хати старий дід – борода сива, шовкова, із глибоких зморщок засмаглого обличчя визирають добрі сірі очі.

Я не міг пропустити таку натуру та швидко вмовив старого посидіти, поки я зроблю його портрет.

Відійшли ми трохи від хати. І посеред картопляних кущів я посадовив діда на одну табуретку, а на другій сам примостився.

Як тільки почала на папері вимальовуватися схожість, можна було трохи розслабитися. Ну ми й почали з дідом світську бесіду.

Хто я, звідкіля, для чого малюю? Тихо, благодатно. Тільки чути, як унизу під горбом гупають огірки у відро. То їх визбирує дідова донька, стара зморена жінка.

І раптом, далі там, ще нижче, за вербами наполохано закудкудакали кури й загавкотів песик.

Потім почулись і жіночі голоси. Усе гучніше та гучніше, а далі навіть скажено ревли. Обзивали одна одну брудними лайками, поки, після невеликої паузи, раптом один голос почав аж захлинатись, повторюючи: «Людоїдка, людоїдка, людоїдка, людоїдка!..» Жінка замовкла, певно, щоб хапонути повітря, перевести дух. І тут же, миттю, у відповідь високий і дзвінкий голос: «Шкода, що тебе не ззіли!!!»

Знову заревів перший голос, та все матюками, та все прокльонами. Аж захлинався голос, аж харчав…

– Я не штунда! – Дід хитає срібною бородою. – Але хіба личить отако гнути матюки?

– А чого це вони?

– Та їй курка подзьобала огірки… От вона й завелась… – відповідає дідова дочка.

Вона нечутно піднялася на пагорб із повним відром огірків. Утирає рясний піт із чола.

– Це в мене ще з Німеччини, коли на роботу погнали. Отака слабкість через ангіну. З того часу я горлом і мучаюсь… Візьміть огірочків, гарні вродились. Покуштуйте…

Та я відмовився, бо мінялось освітлення й треба було справді поспішати. Дочка старого пішла до хати. А з долини до нас, на пагорб, досі долітали хрипкі матюки.

– Чого це вона назвала її людоїдкою?

– Бо її батько й мати – людоїди. Я це діло добре знаю, бо я тоді був ісполнітілєм у сільраді. У мене, бач, руку покалічено. Я й у царську війну не служив через руку. І в гражданську війну не взяли… Тих, у кого коні були, тих хапали в їздові. І красні гнали, і денікінці гнали… Та я, бач, Бог милував, у яру переховався. З конем, возом і жінкою… Раз ото пішов подивитися, що там на кутку робиться… І якраз, як я визирнув із тернини, до мого двору під’їхав красноармієць і під стріху – пих! – вогником, а тоді – пих! – вогником під браму. Вогонь, як ласка, побіг по паркану. Я й не зчувся, як по всій вулиці полум’я зафуркотіло. Тоді вони поїхали на другу вулицю палити… Поки знову строївся, ох і важко було… У колгосп, значить, як загнали, то мене ісполнітілєм призначили. Бо в мене рука калічна. А ноги були добрі – швидше всіх дійду, куди треба. Отож мені, бо я був ісполнітілєм, довелось того недоїденого чоловіка поховати… Він був із села Долина. Був одягнений у кирею з відлогою. Із Києва ніс торбинку борошна. Чи виміняв, чи купив, я вже не знаю. Вечір його якраз у Щербанівці застав. Та ще й дощ ішов, коли він до села додибав. Йому б ще трохи пройти, хіба тут далеко? І він би був удома. А він почав проситись до людей переночувати. Його, звісно, ніхто не пустив. Тільки от людоїди й впустили. Вони його в комірчині поклали спати. Уночі чоловік узяв сокиру і вони удвох із жінкою впорали того перехожого. Хоча вони й зішкрябували і зливали кров, та не змогли скрити слідів. Бо з того кров била так, що навіть на стелі в комірчині були бризки крові.

Може, ніхто б і не взнав, якби якогось дня не прийшла з долини його жінка. Почала питати в людей, чи хто не бачив чоловіка в киреї з відлогою. Ніхто не озвався. Тільки одна жінка сказала, що до неї той чоловік просився. А того, що живе вона одна з дітьми, то вона боялася пустити його до хати. І направила до сусідів, бо в них є хазяїн… Тоді долинянська жінка побігла до сільради… І вже гуртом, і уполномочений з ними, пішли й упіймали їх на гарячому. Знайшли й кирею з відлогою, і торбинку від борошна. І поруч дерев’яні ночовки з рубленою печінкою та кришеною цибулею.

Чоловіка й