Книга Балтиморів - Жоель Діккер
Я натиснув кнопку переговорного пристрою. Відповів жіночий голос, і я сказав, що знайшов їхнього пса. Хвіртка прочинилася, й пес побіг до хати, вочевидь зрадівши, що дістався додому.
Я увійшов за ним. На ґанок вийшла жінка, і пес почав радісно плигати коло неї. Я почув, як вона назвала його Дюком. Обоє страшенно тішилися, поки я йшов до них. Потім вона звела голову, і я аж остовпів.
— Александра? — пробурмотів урешті.
— Маркус?
Як і я, вона очам своїм не вірила.
Ми вперше зустрілися за вісім років після Драми, що нас розлучила. Вона широко розплющила очі.
— Маркусе, це ти? — майже вигукнула вона.
Я стояв наче вкопаний.
Вона побігла до мене.
Охоплена непідробною ніжністю, взяла моє обличчя в долоні, наче, як і я, не вірила в реальність того, що відбувалося, і хотіла упевнитися в цім. А я й слова не міг промовити.
— Маркусе, — сказала вона, — повірити не можу, що це ти!
*
Якщо ви живете не в печері, то, певне, чули про Александру Невіль, найуславленішу співачку й музúку останніх років. Вона була тим ідолом, якого вже давно чекала нація, ця жінка вивела музичну індустрію з глухого кута. Три її альбоми розійшлися накладом у двадцять мільйонів примірників, упродовж останніх двох років вона була в переліку айвпливовіших особистостей, яких визначив ілюстрований часопис «Тайм», а її статок оцінювали в сто п’ятдесят мільйонів доларів. Публіка її обожнювала, критики вихваляли. Молодь любила її, старші люди теж. Любили її всі, аж мені здавалося, ніби Америка тільки те й робила, що захоплено і несамовито скандувала чотири склади того імені — А-лек-сан-дра.
Жила вона з канадським хокеїстом Кевіном Лежандром, який саме вийшов із хати.
— Ви знайшли Дюка! Ми ще з учора його шукаємо! Алекс так засмутилася. Дякуємо!
Він простягнув мені руку, щоб поздоровкатися. Я побачив, як напнулися його м’язи, коли він стиснув мої пальці. Про Кевіна я знав тільки з таблоїдів, де без угаву коментували його стосунки з Александрою. Він був просто-таки безсоромно красивий, ще дужче ніж на світлинах. Кевін зацікавлено глянув на мене і запитав:
— Я вас десь бачив?
— Мене звати Маркус, Маркус Ґольдман.
— Письменник, так?
— Атож.
— Я читав останню вашу книжку. Александра порадила, їй страшенно подобається все, що ви пишете.
Я повірити не міг, у якій ситуації опинився. Щойно я знову побачився з Александрою, до того ж у домі її нареченого. Кевін, звісно, не розумів, що діється, тож запропонував мені пообідати з ними, і я охоче погодився.
Ми засмажили м’яса на величезному барбекю, що стояло на терасі. Я не стежив за розвитком Кевінової кар’єри і вважав, що він і досі захисник у команді «Нешвілл Предаторз», а з’ясувалося, що його перекупили у «Флорида Пантерз» під час останнього трансферу. То був його дім. Віднедавна він мешкав у Бока-Ратоні, й Александра приїхала сюди, скориставшись перервою поміж записами нового диску.
Про те, що ми знайомі, Кевін уторопав аж наприкінці обіду.
— То ти з Нью-Йорка? — поспитався він у мене.
— Так, я жив там.
— А чого тебе занесло до Флориди?
— Я вже кілька років приїжджаю сюди. У Коконат Ґрові мешкав мій дядько, то я його перевідував. А тепер придбав дім неподалік, у Бока-Ратоні. Хотілося знайти спокійне місце, щоб писати.
— Як твій дядечко? — спитала Александра. — Я й не знала, що він виїхав з Балтимора.
Я ухилився од відповіді й тільки сказав:
— Він покинув Балтимор після Драми.
Сам того не зауваживши, Кевін націлив на нас виделку.
— То це мені здається, чи ви і справді давно знайомі? — спитався він.
— Я мешкала кілька років у Балтиморі, — пояснила Александра.
— А моя рідня мешкала в Нью-Йорку, — підхопив я. — Дядечко зі своєю жінкою й моїми двоюрідними братами. У тому самому кварталі, що й Александра з родиною.
Александра не стала вдаватися в подробиці, й ми поміняли тему. Після обіду вона запропонувала відвезти мене додому, адже я прийшов пішки. Опинившись із нею в автомобілі, відчув, що ми обоє зніяковіли.
— Треба ж таке, щоб твій пес прибився до мене… — врешті озвався я.
— Він частенько тікає, — відказала вона.
Мені закортіло недоречно пожартувати.
— Мабуть, Кевін йому не до душі.
— Не починай, Маркусе, — гостро відтяла вона.
— Не будь такою, Алекс…
— Якою це?
— Ти розумієш, про що я кажу.
Вона загальмувала просто посеред шляху і глянула мені у вічі.
— Маркусе, чому ти так учинив зі мною?
Я насилу витерпів той погляд.
— Ти покинув мене! — вигукнула вона.
— Мені дуже шкода. Але на те були причини.
— Причини? Не було жодної причини, щоб отак собі зникнути!
— Александро, вони… вони померли!
— То це моя вина, так?
— Ні, — відказав я знічено. — Мені шкода. Дуже шкода. Вибач за все.
Запало гнітюче мовчання. Надалі я тільки казав, куди звертати. Коли ми опинилися коло моєї домівки, вона мовила:
— Спасибі за Дюка.
— Я ще раз охоче побачився б із тобою.
— Гадаю, нехай краще все залишиться, як є. Не приходь, Маркусе.
— До Кевіна?
— У моє життя. Не приходь більше в моє життя, прошу тебе.
І вона поїхала.
До хати мені не хотілося заходити. Я понишпорив у кишені, взяв ключі від авто і вирішив трохи прокататися. Подався до Маямі, проїхав усеньке місто і, сам того не помітивши, опинився в тихому кварталі Коконат Ґров, коло дядькового дому. Надворі було тепло, тож я вийшов з авто. Притулився до капота і довго дивився на той дім. Враження було таке, наче дядько тут, наче я й досі відчуваю його присутність. Мені кортіло знову побачити його, і був лише один спосіб зробити це. Написати про нього.
*
Сол Ґольдман був братом мого батька. До Драми, до тієї події, що про неї я хочу вам розповісти, він, як казали мої дідусь із бабусею, був «дуже великим чоловіком». Очолював найповажнішу юридичну контору в Балтиморі й, завдяки своєму досвідові, провадив найгучніші справи в усьому Меріленді. Справа Домініка Пернеля — то він. Місто Балтимор проти Морріса — теж він. Справа про незаконні оборудки «Сандріджа» — так само його робота. У Балтиморі його знали всі. Він з’являвся на сторінках газет, на телебаченні й, пам’ятаю, як мене тоді все це вражало. Побрався він зі своєю юнацькою любов’ю, що стала для мене
