Спадок з бонусом - Інна Земець

Традиційно, Ігнат прийшов під вечір неділі, за годину до повернення в місто.

- Привіт, пташка, - цьомнув у щоку і поруч всівся. – Як провела час?

- Як завжди, чудово. А Марк як? Поговорив із ним?

Спохмурнів трохи, щоку пожував, на нігті подивився.

- Я поки здалеку зайшов – лиш натяк йому закинув. Хай подумає поки.

- Ігнат, у твого братика язик мов помело - скоро про дитину всі балакатимуть. Зуби гарні поставив, та язика за ними не тримає – теліпається він у нього сам  по собі, наче і з мозком зв’язку не має. Краще особисто Марку скажи про свою вигадку, ніж від Дем’яна це як факт почує.

- Добре, маєш рацію, скажу. А ти вже подумала?

- Так, Ігнат, але відповіді не змінила. Це погана ідея, - побачила як він повні легені повітря набирає щоб мене перебити, та не дозволила. - І не дивись так і не сперечайся! Як ти собі все уявляєш?! Купиш ділянку з іншого боку і ще одну хвіртку проріжемо? Ти наліво я направо? По черзі дитину до партнерів носити будемо? І до кого я носитиму? Хлопців мені купуватимеш? Мамине життя неоціненне і лиш завдяки тобі на цьому світі втрималось, та це якось занадто, тобі не здається?

- Це занадто, лиш якщо так зопалу рубаєш. Я тобі жити як хочеш не заважатиму. Може пізніше і розлучимось, та дитина спільна буде, Яся.

- Звідки такі батьківські почуття?

- А я не людина, чи що? – з образою в голосі вигукнув він і з кімнати вискочив.

Їхали назад мовчки, він на мене сердився, я на нього, а ще водій той за кермом. Розбіглись вдома по спальнях і слова не зронивши. На ранок все ще в поганому настрої була – і ніч майже не спала, бо все метушилась між великою вдячністю за все, з присмаком зневаги до себе, та гнівом за його ідею. Зазвичай, вранці разом на роботу їхали, а сьогодні снідаю на самоті, дивлюсь на годинник і розумію, що давно вже мав би зібратись. Хотіла вже до нього зайти, як телефон мій озвався.

- Доброго ранку, Ярослава Михайлівна, - почула я чоловічий голос. - Це Тимур. Я вже на місці. Ви скоро вийдете?

- Мали б вже вийти, та поки затримуємось трохи. Ти поки може зайди, кави випий? – точило мене почуття провини, за слова Ігнатові, бо хлопець не іграшка мені - хотілось ввічливою бути. -  Дійсно, не знаю наскільки ще запізнимось. То йди, відчиняю.

Думала довше просити доведеться, а не пручався, щойно запашний напій в горнятко налила - одразу домофон дзвінком озвався.

- Заходь, - привітала водія і вказала рукою на чашку. – Пригощайся, а я зараз спитаю чоловіка, чого затримуємось. Може сьогодні і без нього поїдемо.

- Так, будь ласка. Він мені не відповів поки.

Пішла до його кімнати, постукала – тиша у відповідь. Ручка повернулась одразу, замикатись звички не мав. Лежить, спить. Підійшла ближче, за руку взяла і похолола, на крижані і задубілі пальці наштовхнувшись.

- Ігнат… - прошепотіла я, ніби не одразу ясно, що вже не відповість. – Ігнат!

Почула кроки за спиною, а сама досі за руку його шарпаю. Тимур підійшов, нахилився, пульс пошукав.

- Швидка вже ні до чого, та за протоколом і вона потрібна. Викликайте, хай одразу разом з поліцією їдуть.