Спадок з бонусом - Інна Земець

Схоже, приватної розмови поки не вийде, та й хай собі – немає настрою дивні фантазії сьогодні досліджувати.

- Все, далі самі – хай тобі Ігнат сам все пояснить, а я тут ні до чого! – розлючено їм кинула  і вилетіла з кабінету.

А плювати на всю гулянку і гостей, набридло вже! Пішла в кімнату і зачинилась. Тепер хай свою ідіотську ідею Марку сам пояснить, винахідник великолітній. Оце вже нафантазував! Кипіла довго, аж поки гості не розійшлись, лиш тоді Ігнат на порозі моєї спальні з’явився.

- Яся, ти тут? – промовив він, обережно здаля на мене споглядаючи.

- А де ще мені бути? Звісно. Отримав прочухан від Марка?

- Чого прочухан? Поговорили.

- І що, зрадів «новині»?

- Так.

Відчула, як мої очі  мимоволі на лоба поповзли. Мій подив був цілком природнім, та точно не надмірним.

- З якого це дива?  

- Я тільки про заповіт сказав, про дитину – ані слова.

- Чого ж з найцікавішого не почав? – уїдливо запитала я.

- Не заводься. Може і не домовлялись про це, та варто подумати.

Я зірвалась на ноги і впритул до нього підійшла.

- Тобі за все аж до неба вдячна і всі домовленості виконую, але ж, Ігнат, «ми» - не назавжди.

- Яся, я дійсно вже змінив заповіт.

Ігнат пройшовся кімнатою і присів на край ліжка, дивлячись на мене лагідно і заспокійливо, ніби ця новина мала мене втішити або звеселити.

- А чи не зарано в твоєму віці про таке думати?

- Ніколи не зарано, лише запізно буває. Як щось і трапиться – молодшому дуля без маку буде.

- А середньому?

- Хотів би, але я Назара так багато років і не чув і не бачив, що може вже і нема кому заповідати. Тому на тебе хай все буде.

- Ти збожеволів?! – шоковано вигукнула я, все ще не в змозі перетравити цю новину.

- Ні. Послухай, я всі свої обіцянки виконав, ти також. Але можемо переглянути домовленість?

- А ти що, раптом батьком захотів стати? – в моєму голосі бринів щирий подив. – Нам ще два роки лишилося і розбіжимось. Ти і далі тихо з Марком підживай, а я своїм життям буду жити. Не вважай мене невдячною, та все ж про таке не домовлялись. Дитину в майбутньому хочу, та батька їй в твоїй особі не шукала. І ти це добре знаєш.

- А от тепер і подумай, чи не краще маля в шлюбі народити.

- Шлюб це добре, але не наш. Ігнат, ну сам подумай! – я почала міряти кроками кімнату, бо встояти на місці вже не вдавалося. – І тобі це навіщо? І так ніхто про тебе нічого не підозрює, лиш думають, що купив собі дружину. Та і хай собі думають – я це переживу, головне що правди ніхто крім нас не відає.

- Все вірно кажеш, та я тепер думаю, чи не хочу більшого. Комусь всі гроші зароблені передати доведеться, то чому б не власній дитині? Один брат геть ні на що не годний, другий баран нерозумний і невідомо чи живий. З реального – лише ти.

Він підійшов до мене, за руку взяв і зазирнув у очі.

- Яся, ти мій найближчий друг. Ти давно хотіла матір’ю стати, а я можу тобі дати все – і маля і комфорт. Марк може спочатку і позлиться, та погодиться - сам дитину має.

- Та не схоже, що цим тішиться. Як сина до школи доростив, так і не бачиться з ним вже два десятки років. Вже може і онук скоро з’явиться, та не ясно чи про це дідусь довідається.

- Бо його син живе на іншому кінці світу. Але нащадок – то нащадок.

Промовив це і замовк, поглядом тримаючи. Та розумію я ці аргументи, в цілому логіку визнаю, але відносно себе…

- Ігнат, я так не можу. Такого коштовного дарунку на День народження не проси. Ніколи в житті тобі не віддячу, за все що для мене зробив, та це занадто велика ціна. І умови такими не були.

- Я тобі рахунок не виставляю і руки не викручую. Просто прошу подумати. Між нами нічого не зміниться.

- Нічого не зміниться? – переповнюючись подивом викотила очі на нього я.

- Нічого в поганому сенсі. Я житиму з Марком, ти теж чоловіків не уникай – тобі двадцять сім, ендорфінами не нехтуй. Бачила нового водія?

- Тимура? - відповіла і раптом рота роззявила. – Стоп, а для чого ти його найняв? Для мене як забавку?!

- Ну, не для себе ж – я Марка люблю, а ти собі втіху теж знайди, - засміявся він. – Як тобі Тимур?

- Колючий.

- Гарячий!

- Я коло нього не грітимусь! Фу, не кажи мені такого, огидно!

Все в моєму житті давно з присмаком гнилі. На Дем’яна завжди злюсь, та в маю визнати – частково правий. П’явка я і є. Купила життя своєї матері в обмін шлюб, працюю вивіскою чи фасадом, досі не знаю, як правильно свою сімейну посаду сформулювати.

Консенсусу не дійшовши розбіглись з Ігнатом по кімнатах, бо за годину за місто поїдемо. Ми там частіше ніж в квартирі буваємо. На сусідній ділянці дім Марка, тож я завжди сама в будинку лишаюсь, а Ігнат до партнера по бізнесу і життю йде. От така міцна родина – нікому не скажеш, собі позаздриш або ні – від обставин залежить. Дорогою мимоволі на нового водія обережно підозрілі погляди кидала. Ігнат ніби обережний і розумний, та як мені таке запропонував, може і працівнику вже якісь інструкції видав, не дай Боже? Схоже, що підозри мої даремні, бо кермував собі вправно і від дороги не відволікався. Швидко дістались, швидко будинками розбіглись. Ігнат, як завжди, почимчикував через хвіртку між нашими парканами, а я лишилась в порожньому будинку, рятуючись від нудоти серіалами та горішками в шоколаді. До таких вечорів вже звикла, та щоранку потім доводилось на біговій доріжці впрівати. І так дама місцями пишна, а як захоплюватись снеками під кіно, то скоро погладшаю і без послуг спеціалістів з репродукції. Хотіла б і цей вікенд у звичному спокої провести, та думки насідали, відволікаючи від екрану. Вдати що розмови не було не вдавалось, хоч я і намагалась про неї забути. Погана та його ідея, з усіх боків погана. Для мене, принаймні. Чи буде все в моєму житті як колись мріялось – велике питання без відповіді, але погодитись на таку пропозицію - неймовірний компроміс, повний відчайдушного самозречення, до якого я не готова.