Спадок з бонусом - Інна Земець

- Є невідкладна телефонна розмова. Якщо не сильно поспішаєш – зачекай, я швидко.

Я нікуди звідси тепер надовго не заберусь, тож всівся на диван і став її дожидатися. Повернулась швидко - за кілька хвилин вже у вітальні була. Обличчя мов закам’яніле, а очі рожеві. Сіла подалі від мене і вчепилась поглядом:

- Це повна ахінея – Ігнат ніколи б такої помилки не припустився, точно тобі кажу.

- Сам знаю, - погодився я. – І теж не прийму таку версію, як Веніамін виголосив.

Помовчали трохи, поглядами одне одного вивчаючи. Я дивився, чи вона не бреше і її, вочевидь,  те саме щодо мене цікавило.

- Скажи, можу ще на кілька днів тут лишитись? – спитав у Ярослави.

- Навіщо?

- Питань лиш побільшало. І ще в квартиру вашу в місті завітати хочу. Дозволиш чи знову самому шлях шукати?

Замислилась, але ненадовго, лиш по мені очима поблукала, невідомо що видивляючись.

- Досить з мене неочікуваних візитів, - нарешті промовила вона. - Мабуть і добре, що відступитись не хочеш. Не знаю, чого в собі такий впевнений, та як візьмешся за цю справу – допоможу чим зможу.

Ось як? Неочікувано, відверто кажучи, та дуже добре - так набагато простіше буде.

- Тобі таке дійсно по силам? Маю на увазі, дізнатись правду? – додала вона. - Чи не варто на реальний результат розраховувати?

- Результат тебе здивує, хоча може і не дуже приємно.

Знову всередині неї палахкотіти гнів починає. Даремно так сказав, вже сам все менше вірю, що є сенс саме її підозрювати.

- Не лютуй – то я не про тебе, - спробував я загасити словами те полум’я. – Так чи інакше, а точно дізнаюсь що з Ігнатом сталося, тож результат тобі неодмінно буде. А чи приємно здивую чи ні – залежить лиш від того, кого саме за сраку упіймаю. Тож зараз давай про твоїх родичів поговоримо. І не підскакуй, як той м’ячик. Без особистих питань нічого не вийде.

Незадоволено на одному місці покрутилася, голосно видихнула, врівноважений та крижаний вираз обличчя на себе мов маску напнула і до мене промовила:

- Батьки у Фрайбурзі давно, а більше з родичів нікого нема – от тобі всі відповіді одразу.

- Коханець є?

Знову кулаки стиснула, та цей раз покалічити мене не намагалась.

- Не засуджуватиму, бо сам не з поборників ортодоксальної моралі, - пояснив я. - Та тепер маю знати геть все достоту.

- Коханця нема. Є колишній чоловік. Зараз перебуває далеко звідси. Питань до мене не має, теж вдруге одружений. Ще щось?

От навіть не знаю чи питати про Ігната. Як наліво і ходив, навряд чи сповідувався. Та й навіщо б йому туди ходити, коли все що треба поруч вже є? Ні, все ж поцікавлюсь.

- А що ваш шлюб? Такий пристрасний і щасливий, що може ви обоє наліво не швендяли?

Щось її обличчям пронеслось, от тільки не зрозумів що саме, але відповіла швидко і оком не змигнувши:

- У нас були чудові стосунки, ніяких таємниць одне від одного не мали.

- Так не буває, мала, - похитав головою я.

- Ще один раз так назвеш – пошкодуєш.

- Все, все, вже шкодую, - усмішку сховав і вибачився, бажаючи уникнути зайвих вправ від неї відбиваючись.

Дійсно, не така вже й мала. На вигляд ніби сильно молодша, та вже знаю, що двадцять сім рочків на білому світі прожила, із них один рік разом з Ігнатом. Велика між ними різниця, брат набагато старший і за мене був, а за дружину взагалі взяв жінку майже вдвічі молодшу за себе. Та то їх особиста справа. Може і не вона його спровадила, та все одно ж лялька – не вірю у щире кохання між ними. Очі у неї ніби чесні, та ця зелень і перехитрувати може. Що ж, подивимось, хто, що і де сховав. Як би все гарно та пристойно не виглядало, а якісь скелети в темних припорошених пилом шафах завжди знайдуться. Поки ж, на правах родича і самопризначеного слідчого тут і побуду – питання самі на себе ж відповідати не стануть.