Буремні дев'яності - Катаріна Сусанна Прічард
І все-таки селище на цьому сумовитому горбі, що випинався над безкраїм морем чагарів, було аванпостом цивілізації, островом серед незвіданих просторів.
Темно-сіре плетиво кущів під блякло-голубим небом тяглося аж ген до далекого обрію: незаймана дика глушина — низькорослі дерева, кам’янисті кряжі, голі піщані рівнини на сотні миль у всі боки.
Південний Хрест! Всього кілька років тому народилося селище, висіялось, немов сузір’я з тією ж назвою темної ночі. Саме воно, це сузір’я, привело партію старателів до води й до золота, і на його честь так названо місце. Південний Хрест спростував запевнення тих, хто твердив, ніби ніколи не буде знайдено в Західній Австралії стільки золота, щоб справа стала варта заходу.
В той час селища на Лебединій річці переживали тяжку економічну кризу — наслідок провалу земельного буму та фінансового краху в інших, старіших колоніях — Новому Південному Уельсі й Вікторії. Звістка про те, що навколо Південного Хреста відкрито золотоносні землі, вивела Західну Австралію із стану депресії.
Невдовзі лісисті кряжі та широкі рівнини від самого узбережжя й аж до селища Південний Хрест зароїлись старателями, рудокопами, крамарями та перекупниками. Вони тяглися поруч своїх запряжок та в’ючних коней усі двісті сорок миль або їхали залізницею, яка доходила лише до Нортема, центру квітучого краю пасовиськ, і далі покривали решту шляху в фургонах чи пішки. Маленькі гримотливі поїзди — їх було мало й ходили вони рідко — зовсім не відповідали вимогам того навального руху, який почався одразу після відкриття нових золотих приїсків.
Про золото, знайдене в Ілгарн-Хіллі, ходили неймовірні чутки, і люди, охоплені золотою гарячкою, зривалися в дорогу, нерідко по місяцю плентаючись пішки й ночуючи просто неба, аби лиш не пропустити нагоди відразу нажити ціле багатство. Вони марили тим, що десь там, на краю далекого незнаного заходу, їх чекає новий Балларат або Бендіго[2].
Південний Хрест зростав на очах у клекотінні нестримного оптимізму божевільних сподівань. Все нові й нові старателі поверталися з довколишніх районів з добрими вістями. Один за одним вступали в дію багаті рудники. Після першого самородка, переплавленого в місцевій кузні, надії виросли до небес, хоч сам злиток якось таємниче зник. Невдовзі компанії «Фрезерc», «Фрезерс-Саут», «Сентрал» і «Сентрал-Екстендід» уже набрали по дві-три сотні робітників, і селище із жменьки хаотично розкиданих наметів перетворилося на справжню вулицю з шерегами критих бляхою та старими дошками халуп, з землянками й халабудами з мішковини, з крамничками, пивницями та канцелярією інспектора.
Але літо тут було довге й сухе, не вистачало ні їжі, ні води. Прісну воду мізерними порціями добували з кількох водойм, розташованих поблизу оголених гранітних порід. Буріння дало тільки солону воду. Треба було будувати опріснювачі, щоб її могли пити люди й тварини. До того ж солона вода підступно руйнувала недавно привезене устаткування: вона роз’їдала стінки котлів, забруднювала дробарки. Фрезерівські рудники давали лише чорну амальгаму, хоч руда обіцяла неабияку здобич.
Акції впали до нуля, почався застій. Та от з’явився новий директор, було застосовано нові способи опріснення води, і рудники на деякий час ожили. Чорна амальгама, на тих же машинах і з тією ж солоною водою, стала давати добрий вихід золота. Видобуток зріс, але водночас зросли й виробничі витрати. Підприємці зрізали заробітну плату, і рудокопи застрайкували.
— Людина не могла прожити на те, що нам намірились платити хазяї, — оповідав Дінні. — Їжа й вода коштували страшенно дорого, а Фрезери, завважте, платили дивіденди. Рудники закрились, і майже всі, хто міг, розійшлися. Дехто з рудокопів очікував, сподіваючись, що рудники поновлять роботу або що їм пощастить наскребти трохи золота в околицях. На Хоупс-Хіллі й на двох-трьох інших приїсках сяк-так ще добували дещицю. Старателі міняли потроху «пісочок» на продукти та воду. Та це були одиниці, й того ранку, коли Арт Бейлі в’їхав у селище з боку солоних озер, лише ті рудокопи й старателі, що не змогли звідси вибратись і сподівалися дістати роботу у фургонників, топтались біля пивниці, понурі й пригнічені.
Ганяючи знічев’я футбольного м’яча, кілька чоловіків лише мимохідь глянули на самотнього вершника, що їхав вулицею. В такому поверненні старателя, ледве живого, на змордованих конях, не було нічого незвичайного. Тож Арта Бейлі, що важко сидів у сідлі, зарослого бородою, брудного, і його коней, таких же занехаяних, як і нав’ючені на них сакви, ніхто й не пізнав аж доти, поки Арт не під’їхав до канцелярії інспектора.
Тільки тоді щось в умисне піднятих плечах вершника, в тому, як був насунутий на лоба його заношений повстяний капелюх, і в тому, як він старанно одвертався від людей, що стояли біля пивниці, здалося підозрілим Джонсу Крупинці.
— Хто це? — поцікавився він.
— Знаєш, — відповів Дінні, — я готовий заприсягтися, що то шкапина Арта Бейлі, хоч вона просто на себе не схожа.
— От вам і Арт — проїхав повз пивницю, а на своїх давніх друзів навіть не глянув!
Тут вони побачили, як вершник, під’їхавши до грубо збитого сарая, де містилась канцелярія, стягнув ривком сакви і, нетвердо ступаючи, протиснувся в двері.
— Клянусь Єгосафатом, він щось знайшов! — задихаючись, вигукнув Білл. Всі з’юрмилися навколо нього.
— Уже четвертий місяць, як вони з Гаррі Фордом гайнули по тракту Ханта, — докинув хтось.
— Томмі Телбот ще місяців зо два тому, коли Арт приїздив по харч, зметикував, що той натрапив на жилу, — пригадав Джонс Крупинка. — Томмі одразу купив три чи чотири тутешніх конячки й запропонував Гаррі Бейкеру та Діку Фоссеру поїхати разом з ним подивитись, чим зайнятий Бейлі.
Очі у слухачів загорілись, кров гарячкове запульсувала в жилах. За кілька хвилин усі, хто вештався перед пивницею, вже бігли вулицею до канцелярії інспектора. І там, збившись біля порога, вони побачили те, про що так нестямно мріяли: золото великими самородками, уламки кварцу з золотими прожилками — сотні унцій золота! Арт Бейлі робив заявку на ділянку за сто двадцять вісім миль на північний схід від Південного Хреста.
