Руденька - Юля Пилипенко
Париж… весна у лютому… ранкові пробіжки під склепінням Arc du Carrusel у вітрівці «Nike Stanford»… готель на Rue de Cambon, розділений із садами Тюїльрі одним-єдиним світлофором і самотньою «зеброю» на асфальті… безпритульні французи, які дарують «на удачу» золоті каблучки, бо їм подобається, як ти їм усміхаєшся… гарячий крок-месьє, з’їдений за сніданком на Бульварі капуцинів… карамелевий макіато із «Srarbucks», випитий на холодних сходинках «Grand Opera»… голодний погляд резидента «Buddha-Bar», який з твого улюбленого діджея вмить перетворюється на твого французького ворога… качина грудка під медовим соусом на вечерю в Латинському кварталі… чорношкірий чемпіон світу з фристайл-футболу, який зависає в бездонному паризькому небі, обвиваючи руками ліхтарі Сакре-Кер, а ногами виписує фантастичні ієрогліфи за допомогою футбольного м’яча… хрусткі грінки і солодкуватий глінтвейн, випитий біля будинку Сальвадора Далі на Монмартрі… нічний Нотр-Дам де Парі… розпливчастий камамбер з келихом прохолодного шаблі прем’єр крю… плетені меблі вуличних кафе… сотні ароматів «Sephora»… десятки мелодій, прослуханих у «Virgin»… елегантний менеджер при вході до VIP-room, який чемно пояснює гостям на вулиці, що сьогодні «закрита вечірка», а потім зустрічається з тобою поглядом і каже «Allez»[14]… шопінг на Сент-Оноре за свої власні, зароблені гроші… твоя подруга, яка під час прогулянки Єлисейськими Полями радісно співає пісню «Я бежал по полю, а в руке сачок…»… ти щиро радієш разом з нею і теж наспівуєш: «Замороженными пальцами в отсутствии горячей воды, заторможенными мыслями в отсутствии, конечно, тебя…»…
І все здорово… і все весело… і улюблений Париж, як завжди, чудовий… бракує тільки Його. А надто, коли після пробіжки годуєш чарівних лебедів, які плавають у холодних ставках Тюїльрі… або сидиш на нерухомих крижаних конячках замерзлої каруселі й спостерігаєш за тим, як починає вирувати життя на Rue de Rivoli: відчиняються віконниці дорогих магазинів, дедалі більше французів перебігають дорогу на червоне світло, на ходу розмахуючи картонними стаканчиками з гарячою кавою чи розпилюючи в повітря пластівці від свіжих листкових тістечок і круасанів, дедалі частіше лунають сигнали і вигуки «Merde!»[15] по-доброму розгніваних автомобілістів… а ти все сидиш… і чогось чекаєш… намагаєшся розгадати свою особисту нескінченність… у цю хвилину до каруселі підходить молодий тато з чарівним сином… хлопчик щиро всміхається тобі… і займає місце на сусідній нерухомій конячці… при цьому й далі дивиться на тебе і регоче… і простягає паперовий трикутник, у якому красується полуниця в білому шоколаді… ти назавжди залишаєш свою конячку, пригощаєшся полуницею, з усмішкою промовляєш «merci», а хлопчик пропонує тобі зайняти місце поруч з ним на його конячці, щоб зручніше було їсти полуницю разом… його тато з цікавістю спостерігає за тим, як ми сміємося… і не може зрозуміти, хто з нас більша дитина… І тобі хочеться нескінченно говорити «merci» цьому французькому хлопчикові, який вже називає тебе на ім’я, відчуває твій смуток і намагається заглушити його присмак солодкою полуницею і своєю чарівною усмішкою… Тобі хочеться йому щось подарувати, але подарувати нічого, адже коли збираєшся на ранкову пробіжку, зазвичай не береш із собою подарунків і сувенірів… Отож ти йдеш до маленької зеленої ятки, розташованої неподалік від каруселі, і купуєш три круасани з шоколадом… І все весело… і все чудово… але тепер Його особливо бракує… просто тому, що ти ось уже сім років маєш просту мрію: з’їсти з Ним круасан у Парижі… І маленький хлопчик немов відчуває це… і прощаючись несподівано стає навшпиньки, традиційно цілує тебе двічі… і твоє серце переводить годинник уперед.
Таким був мій Париж у лютому… веселим… сумним… чуттєвим… Останнього вечора ми з Елею гуляли нічним Монмартром. Назавтра ми мали відлітати до Берліна: вона – до родичів, я – на медичне обстеження. Ми сходили донизу бічними східцями. Було дуже холодно. У цю мить задзвонив мій телефон. На дисплеї висвітився анонімний номер. Я взяла слухавку, і у відповідь на своє нудне «алло» почула:
– Ну… які новини? – це був Його улюблений початок розмови.
– Що? Тобто? Ну що ти знову… всеееее… не можу з тобою говорити. – Це була моя стандартна відповідь щоразу, коли я найменше сподівалася почути в слухавці Його голос.
– Ти ще в Парижі? Заміж вийшла? – це було питання, на яке Він завжди знав відповідь наперед.
– Ні. Я завтра відлітаю з Парижа. У мене обстеження. А ти що, вже повернувся?
– Ні. Не повернувся. Але я завтра тебе зустріну… можливо. Ти, звичайно, на це не заслуговуєш…
– Як зустрінеш? Ти знущаєшся з мене? У мене хворе серце через тебе. Мені не можна нервувати!
– Напиши мені, коли ти завтра прилітаєш і до якого аеропорту. І… я отримав твою sms-ку з приводу музики. Діджея брати з собою не треба… але купи мені два-три нові диски… на свій розсуд… тоді я точно тебе зустріну.
Монмартр вибухнув… Париж знову засіяв… Завтра я Його побачу! Хай не в Парижі… але побачу.
Ми відлітали з аеропорту «Орлі». Я завжди літала через «де Ґолль», тому про всяк випадок вирішила уточнити у добродушного власника нашого готелю, скільки часу забирає дорога від Рю де Ріволі до «Орлі». Він з лукавою посмішкою, властивою лише французьким чоловікам, відповів: «Дівчинко, насолоджуйся паризьким сонцем… У неділю ви дістанетеся до аеропорту хвилин за
