Руденька - Юля Пилипенко

Завдяки Йому я знаю Віденський аеропорт краще, ніж власну квартиру. Він навчив мене пакувати речі за дві хвилини і наступного ранку бути вже в іншій країні, незалежно від того, є квитки на літак чи нема… Він навчив мене не реагувати на навколишній світ… і сміятися, коли хочеться плакати… Він багато чого мене навчив… Якось Він сказав, що зачинить мене в офісі доти, аж поки я «все зрозумію»… і дотримав слова… щоправда, мені у принципі не хотілося виходити з цього офісу, бо мені подобалося бути з Ним, слухати Його, розуміти Його… Він навіть дозволив посидіти за кермом свого авта… Моя вічна слабість… Якось рано-вранці Він відвозив мене до аеропорту… і весь час обурювався, що у мене «в’ї…а сумка». Сумка справді була в’ї…ою – дуже гарною, з крокодила, але жахливо незручною… просто в’ї…ою. Дісталася в спадок, що вдієш… Поки я навпочіпки порпалася в речах, намагаючись знайти свій паспорт, Він сховався за колоною разом з моєю в’ї…ю сумкою… Паспорт я знайшла… але потім не могла знайти Його… а це було набагато гірше… річ навіть не в сумці з крокодила… Річ у Ньому… Я не могла без Нього. Йому було весело, мені – не дуже… хоча…

Мені було нелегко тільки з кількох причин: 1) над усе на світі я боялася зробити щось таке, що могло Йому нашкодити. 2) Неможливо працювати з людиною, яку кохаєш. Позаяк емоції завжди заважають раціонально мислити і холоднокровно оцінювати ситуацію, а надто коли ти – дівчина і тобі двадцять чотири роки.

Була ще одна причина, через що мені було нелегко: я знала, що таке PR, його принципи, технології і способи впливу на цільову аудиторію. Але одна річ – бути двадцятичотирилітнім PR-директором модного нічного клубу «Opera» в місті Дніпропетровську чи займатися передвиборною кампанією одного з кандидатів у президенти, а інша річ – воювати з рейдерами. Нервове, напружене життя, вічно втуплений погляд у монітор призвели до того, що в мене почалася страшенна алергія під очима, я схудла на сім кілограмів, і вже не мала ні моральних, ані фізичних сил… Мені потрібна була Франція… Париж… або Сан-Тропе… та моя подруга Еля запропонувала мені полетіти до Юрмали. Вона клопоталася про мої квитки… у мене не було часу… Вона так і не дочекалася від мене фото для бейджика гостя «Нової хвилі», тому взяла одну з моїх паризьких фотографій з нашої спільної поїздки… І я полечу до Юрмали… назустріч Петі Лістерману.

P. S. Я ніколи не міняю гроші в цьому банку.

P. P. S. Коли від жінки йде чоловік, повірте мені, не завжди він – причина її переживань. Я й не помітила, як одружився мій колишній… Сподіваюся, що його теперішня дружина кохатиме тільки його… а якщо не тільки… то хай вона хоча б кохає його більше, ніж я кохаю Його танцюючих чоловічків у skype’і…

He may play the jack of diamonds

He may lay the queen of spades

He may conceal а king in his hand

While the memory of it fades… [13]

Цю поїздку ми з Елею запланували давно. Просто чекали слушної нагоди: тобто коли випаде вільний час і будуть на те фінансові можливості. Я звикла подорожувати сама… Це – моє… Ні до кого не приставати, ні під кого не підстроюватись, спілкуватися лише з незнайомими людьми, з якими ти можеш поговорити на будь-які теми, розуміючи, що назавтра ви розлетитеся по різних країнах і навряд чи потелефонуєте, хоча й пообіцяли одне одному – авжеж, неодмінно… У мене була ще одна причина, чому я обожнювала подорожувати сама, – свобода заразом із самотністю. Самотність – мій вічний супутник і надійний друг, який дарує мені особливу тишу та внутрішню гармонію, звільняє від зобов’язань, безглуздих слів і компромісів. Свобода – моє прискорене дихання й бездоганна кардіограма.

З Елею нас пов’язувала робота в «Opera», що викликала теплу дружбу, чи то пак дружба, якій тепер передувала робота в «Opera». Ми розуміли і доповнювали одна одну – спокійна, стримана Еля і я… Їй треба було полетіти в Європу до родичів, мені – на традиційне медичне обстеження. Ми