Зібрання творів - Амброз Бірс
– Пред’явіть перепустку, — наказав федеральний солдат надто вже командним тоном. Сам би так вважав, якби не був під наглядом свого командира. Той стояв на узбіччі, схрестивши на грудях руки.
– Мені ся здає, же впізнали-сьте мене, пане генерале, – спокійно сказав подорожній, виймаючи папірця з кишені плаща. Через ледь помітний відтінок іронії ось таке непомірне возвеличення достойного вояка, що став завадою на дорозі, сприймалося менш приємно, ніж звичайне підвищення у званні. – Таж мали-бисьте памнітати, – докинув він, тепер уже з відтінком примирення, неначе перепрошуючи за те, що завдав клопоту з цим затриманням.
Поставивши рушницю й сперши на себе, вартовий прочитав написане в перепустці, мовчки віддав її власникові, узяв зброю на плече й повернувся до свого командира.
Чоловік почимчикував серединою дороги. Перейшовши через кордон на територію Конфедерації й ступивши кілька кроків, він знову став насвистувати, а за хвилину-дві зник за поворотом, де починалося рідколісся.
Раптом офіцер розчепив руки, вихопив з-за пояса револьвера й кинувся до кордону, навздогін. Здивований солдат залишився на посту. Висловивши в усіляких більш чи менш цензурних формах своє здивування, він знову прибрав міну незворушності та спокою, присталу воякові у стані пильного вартування.
II
Капітан Гартрой мав під орудою окремий підрозділ – піхотну роту, кавалерійський ескадрон і артилерійську батарею. Звільнений від безпосереднього підпорядкування начальству армії, до складу якої входив, цей батальйон мав завдання – охороняти вузький прохід у Камберлендських горах, що в Теннессі, важливий у військовому плані. Командувати таким значним військовим підрозділом належало б старшому офіцерові, натомість це робив молодший2. Перед тим служив собі спокійненько в лавах, аж тут його помітили й підвищили на посаді. Місцина була дуже небезпечна, її охорона вимагала великої відповідальності, тож Гартроя мудро наділили відповідними самостійницькими повноваженнями, таки потрібними з огляду на значну відстань від головних сил, ненадійний зв’язок із ними та розгул ворожих партизанських загонів, якими тут кишма кишіло. Капітан добряче укріпив свій невеликий табір, розташований у сільці з півдесятка будинків та крамнички, й подбав про чималий запас провіанту.
Кільком селянам, безперечно лояльним, з якими було бажано торгувати і з чиїх послуг по-різному користав сам Гартрой, видано перепустки, які дозволяли пересуватися в межах розташування його частин. Звісно ж, зловживання таким привілеєм на користь ворогам могло б спричинити серйозні наслідки. Тому капітан і видав наказ про розстріл на місці за таке зловживання.
Поки солдат вивчав перепустку, його зверхник придивлявся до затриманого. Обличчя ніби знайоме, й спершу не було сумніву, що цьому чолов’язі таки видали документ, який задовольнив вартового. Та коли чолов’яга зник з очей і, мабуть, зміркував, що його пригадали та розпізнали, капітанові засвітило в голові. По-солдатському швидко прийнявши рішення, Гартрой став діяти відповідно до того, що йому пригадалося.
III
Хіба що дуже вже холоднокровну людину не занепокоїть офіцер, який щодуху біжить у завзятій погоні, тримаючи оголену шпагу в одній руці й револьвер у другій. Наш подорожній, зауваживши, що його переслідує Гартрой, тільки заспокоївся. Міг завиграшки сховатися в лісі будь-де, звернути праворуч чи ліворуч, натомість обернувся й рушив назустріч капітанові.
– Певно, ви мали щось мені повісти, але забули-сьте, – озвався він. – То про що мова, сусідоньку?
«Сусідонько» не відповів. Був заклопотаний зовсім не сусідським ділом – тримав співрозмовника на мушці пістолета.
– Здавайтеся, – сказав Гартрой якнайрівнішим голосом, наскільки дозволяла задишка після бігу, – бо інакше застрелю вас.
У цій вимозі не було ані крихти погрози. Йшлося про мету і про засіб домогтися її. Це підтверджував погляд холодних сірих очей понад дулом. Якусь мить двоє чоловіків мовчки постояли, дивлячись один на одного. Без тіні страху, ще байдужіше, ніж тоді, коли довелося виконати вимогу вартового, далеко не таку грізну, як ця, подорожній спроквола вийняв із кишені перепустку, яка цілком задовольнила скромного вояка, й простягнув її капітану.
– Сеся перепустка від пана Гартроя...
– Це фальшивка, – перебив офіцер. – Я капітан Гартрой, а ви – Дреймер Брун.
Треба було гострого ока, щоб зауважити, що на ті слова цивільний чоловік трішки зблід. Ще одним доказом їх вагомості стало те, що пальці навмисно випустили зганьблений папірець. Обділений увагою та зневажений, він упав на дорогу, покотився під легким вітерцем і завмер. Так і лежав, обсипаючись попелястим порохом, ніби спокутуючи брехню, яку носив у собі. За якусь мить Брун, не зводячи ока з дула, відповів:
– Так, я Дреймер Брун, конфедератський шпигун і ваш полонений. Маю при собі, як ви незабаром пересвідчитеся, план вашого форту з позначеним розташуванням зброї та боєприпасів, дані про кількість ваших солдатів і про їх розквартирування, карту підходів до ваших позицій, на якій позначено всі ваші аванпости. Моє життя у ваших руках. Може, ви воліли б відібрати його в офіційніший спосіб, ніж розстрілювати власноруч. Може, ви не проти вберегти мене від ось такої ганьби – до самого табору йти під прицілом вашого пістолета. Якщо це так, то обіцяю вам не опиратися, не втікати й ні в чому не перечити. Буду покірний і прийму кару, хай якою вона буде.
Гартрой опустив пістолет, спустив гачок і засунув на місце, за пояс. Брун підступив на крок і простяг долоню.
– Це рука зрадника і шпигуна, – холодно зауважив офіцер, не потиснувши її, тож цивільний обмежився уклоном. – Ходімо до табору. Вас стратять не раніше, як завтра вранці.
Він відвернувся від полоненого. Двоє загадкових, дивних чоловіків рушили в дорогу й невдовзі проминули вартового. Той виразив своє ставлення до подій – зайво й понад міру чітко віддав честь командирові.
Зранку ці чоловіки сиділи в капітановому наметі. На столі поміж ними лежали приватні та службові листи, які Гартрой написав за ніч, і знайдені в шпигуна папери. Цей джентльмен проспав ніч у сусідньому
