Зібрання творів - Амброз Бірс

VI. Чому не варто ображати Ігрека, коли тебе публічно образить Ікс

Генерал Мастерсон в’їхав верхи в редут. Зібравшись у купки, солдати вимахували руками й голосно балакали. Одні тицяли пальцями в убитих і перебігали від тіла до тіла. Інші, облишивши свої брудні розпечені гармати й забувши одягти плащі, підбігали до бруствера й виглядали назовні, а декотрі зіскакували в рів. Зо двадцять душ скупчилося навколо прапора, в якого намертво вчепився вбитий боєць.

– Що ж, хлопці, – весело сказав генерал, – ви добряче повоювали.

Хлопці видивлялися на нього й мовчали. Либонь, збентежилися й стривожилися від появи великого начальника.

Не почувши відповіді на своє ласкаве покровительське звернення, генерал невимушено просвистів кілька тактів популярної пісеньки, під’їхав до бруствера й подивився на схил, на вбитих. Враз Мастерсон рвучко розвернув коня і помчав повз гармати, розглядаючись на всі боки. На хоботі одного з лафетів сидів офіцер і курив сигару. Він підвівся і спокійно відкозиряв, коли біля нього осадив коня генерал.

– Капітане Рансоме! – Слова лунали різко й гостро, як брязкіт крицевих клинків. – Ви стріляли в наших солдатів! Наших солдатів, сер! Чуєте мене? То була бригада Гарта!

– Генерале, я це знаю.

– Знаєте? Ви це знаєте і спокійно сидите та курите собі?! Хай йому біс, Гамільтоне, – звернувся він до начальника військової поліції, – щось я зірвався. – Сер... коли ваша ласка, капітане Рансоме, скажіть... поясніть, чому ви палили по своїх.

– Цього я не зможу пояснити. Мені дали наказ без пояснення.

Генерал очевидно не зрозумів відповіді.

– Хто розпочав цю збройну сутичку? Ви чи генерал Гарт? – спитав він.

– Я.

– Та невже ви не знали... невже не бачили, сер, що ви напали на своїх?

На те прозвучала дивовижна відповідь.

– Знав, генерале. Я зробив висновок, що це поза межами моєї компетенції.

Порушивши гнітючу тишу, що запала після цих слів, капітан додав:

– Замість мене треба було б спитати компетентного в цій справі — генерала Камерона.

– Генерала Камерона вбито, сер. Він мертвий – мертвішого не буває. Лежить он там, під деревом. Хочете сказати, що він причетний до цього жахіття?

Рансом промовчав. Зауваживши гостру розмову офіцерів, навколо них зібралися капітанові солдати послухати й подивитися, чим вона закінчиться. Імла, яка трохи розсіялася була від пальби, знову оповила вкрай збуджених людей, та так щільно, що вони сходилися дедалі тісніш, аж поки цим двом – судді в сідлі й обвинуваченому, що спокійно стояв перед ним – залишився тільки клаптик простору, на який ще ніхто не вторгнувся. Цілком неформальним був цей польовий суд, але всі відчували, що офіційний розгляд тільки підтвердить його ухвалу. Не маючи юридичної сили, суд мав вагу пророцтва.

– Капітане Рансоме! – сердито вигукнув генерал, хоча в його голосі звучало майже благання. – Якщо можете додати хоч щось, що показало б вашу незрозумілу поведінку в кращому світлі, то зробіть це. Прошу вас.

Опанувавши себе, цей великодушний воїн хотів знайти виправдання своєї природної симпатії до хороброї людини, якій загрожувала ганебна смерть.

– Де лейтенант Прайс? – спитав капітан.

Прайс виступив наперед. Під закривавленою пов’язкою на лобі його смагляве понуре обличчя видавалося зловісним і непривабливим. Зрозумівши, навіщо це питання, він заговорив без запрошення. Не дивлячись на капітана, лейтенант звернувся до генерала.

– Під час бою я побачив, як розвиваються події, й повідомив командира батареї. Ще й наважився наполягати на тому, щоб припинити вогонь. Мене образили й послали на місце.

– Чи знаєте ви щось про наказ, згідно з яким я діяв? – спитав капітан.

– Про наказ, згідно з яким діяв командир батареї, – відповів Прайс не капітанові, а генералові, – я нічого не знаю.

Рансом відчув, як земля втікає з-під ніг. Ці жорстокі слова забриніли шипінням століть, що б’ються об берег вічності. У вухах озвався голос фатуму – холодно, байдуже й розмірено: «Приготуйся, прицілься, вогонь!» Пронизало відчуття того, як кулі розривають серце на шматки. Долинув стукіт грудок землі, що падають на віко домовини, і (якщо буде на те милість Господня) пташиний спів над забутою могилою.

Спокійно відчепивши шпагу, капітан віддав її начальникові військової поліції.

⥈

Один офіцер, один солдат

Капітан Ґраффенрід стояв на чолі своєї роти. Його полк, який поки що не вступив у бій, займав ділянку фронту, яка близько двох миль тяглася праворуч – на відкритому просторі. Звідси не було видно лівого флангу, прикритого лісом, сама ж передова лінія пролягла на багато миль. За нею на відстані ста ярдів проходила друга лінія, де колонами стояли резервні бригади та дивізії. На вершках невисоких пагорбів між цими двома лініями розташувались артилерійські батареї. Групи вершників – генералів зі своїми штабами та ескортами, командирів полків – порушували чіткий порядок ліній та колон. Багато хто з цих видатних осіб нерухомо сидів на коні й крізь бінокль незворушно спостерігав краєвид на фронті. Інші офіцери сновигали легким галопом то туди, то сюди, передаючи накази та розпорядження. Позаду всіх їх розмістилися медичні карети, фургони з боєприпасами, команди санітарів-носильників і денщики офіцерів. А ще далі до тилу, куди не сягає око, на узбіччях довжелезних доріг роїлася сила-силенна людей, які не воювали на полі бою, зате зі своїм спорядженням виконували хоч і не дуже славний, та важливий обов’язок – забезпечували бійців усім потрібним.

Армія, що готується до наступу або оборони, – це картина чудернацьких контрастів. На фронті переважають точність, формальність, стабільність і тиша. Що ближче до тилу, то менш помітні ці прикмети, а в певній точці простору вони губляться в рейваху, метушні та гармидері. Однорідне стає різнорідним. Зникає чіткість, місце врівноваженої витримки заступає безцільна шарпанина, гармонія тоне в хаосі, а усталений лад – у шарварку. Всюди панують нескінченна метушня й вічний безлад. Люди, що не воюють, завжди ні до чого не готові.

З передової позиції на правому крилі своєї роти капітан міг безперешкодно спостерігати супротивників. Перед ним на пів-милі простягалася відкрита рівнина й переходила в пологий схил, покритий клаптями лісу. Навкруги – ні душі. Важко уявити щось погідніше й мирніше, ніж цей прегарний краєвид зі смугами брунатних полів, над якими дрижить марево ранкової спеки. У лісі та в полі залягла тиша. Не долинає ні гавкіт, ні кукурікання від схованого за деревами плантаторського будинку на вершині пагорба. А однак кожен із розставлених тут вояків усвідомлює, що стоїть віч-на-віч зі смертю.

Капітан ще жодного