Зібрання творів - Амброз Бірс
– Армістеде... Капітане... – сказав губернатор, простягши руку. – Невже не впізнаєте мене?
– Сер, я вас упізнав. І віддаю вам честь... як губернаторові мого штату.
Звівши свою правицю до рівня очей, капітан рвучко відкинув її й опустив. У кодексі військового етикету немає параграфа про ручкання. Відповідний параграф цивільного етикету тільки що знехтувано. Якщо гість і здивувався чи образився, то не дав узнаки.
– Ця рука підписала документ про ваш офіцерський чин, – зауважив він.
– І ця рука...
Речення залишилося незакінченим. З фронту долинув різкий гук рушничного пострілу, тоді ще один. І ще один. У лісі просвистіла куля й влучила в дерево поблизу. Солдати зірвалися на ноги й – перш ніж капітан високим чистим голосом віддав команду «струн-ко!» – вишикувалися за низкою складених рушниць. Гучно, розмірено й співуче – тепер уже на тлі частої барабанної стрілянини – прозвучало «до збро-ї!», і забряжчали відчіплювані багнети.
Дзумкітливим роєм, наосліп летіли кулі невидимого ворога, уривчасто виляскувало гілляччя, перебиваючи їм політ. У шерензі впало троє. Один за одним із фронтової лінії незграбно пробиралися крізь лісову гущу поранені. Мало хто з них приставав. Зціпивши зуби, стиснувши губи на сполотнілих обличчях, простували у тил.
Зненацька на передовій басовито й гулко бухнуло. Майже водночас снаряд, пролетівши понад головами, розірвався на краю заростей і підпалив опале листя. Перекриваючи гуркіт, плаваючи на ньому піснею високо злетілого птаха, неквапно та мелодійно дзвеніли капітанові команди – без натиску, без наголосу, монотонно й погідно, як вечірня молитва під повним місяцем. Призвичаєні до такого заспокійливого речитативу в миті неминучої небезпеки, новобранці з менш ніж однорічною практикою служби підлягали його чару й виконували накази по-ветеранському холоднокровно та чітко. Навіть цивільний достойник за деревом, проймаючись водночас гордістю й страхом, піддавався цьому заворожливиму вмовляннню та замовлянню. Набравшись твердості, він утік звідти не раніше, ніж стрільці. Ті, діставши наказ приєднатися до резерву, вибігли з лісу, немов гнані зайці, та стали на ліве крило шеренги, засапані й вдячні за даровану благодать – дихати.
III. Як воювати, коли серце не лежить до бою
Відступаючи в супроводі одного з поранених утікачів, вельми засапаний і трохи заморочений губернатор браво пробирався у тил крізь «добрячий клапоть хащів». Крім поодиноких пострілів за спиною, не було чути інших звуків бою. Конфедерати оговтувалися перед повторною атакою на ворога, не знаючи гаразд, які в нього сили та дислокація. Відчувши, що, мабуть-таки вдасться порятуватися на благо вітчизни, цивільний утікач схвалив відповідне в цьому плані розпорядження Всевишнього. Ба, внаслідок іншого розпорядження стався нещасливий випадок – підвернулася нога у стрибку через потічок на менш-більш відкритому просторі. Надто огрядний, щоб скакати на одній нозі, губернатор не міг іти далі. Кілька разів спробував ступити, але дуже боліло, отож він сів на землю, щоб якось залагодити свою ганебну недієздатність і різко засудити таку воєнну ситуацію.
Раптово поновилася стрілянина, задзижчали сліпі кулі. Виразно й чисто прогриміли два залпи, на тлі невпинного торохтіння лунали крики та бойові заклики вояків, акцентовані гуркотом гармат. Усе вказувало на те, що невеликий Армістедів загін потрапив у скрутну облогу й триває ближній бій. Відбиті від загону поранені розбрідалися, їх усе більшало. Поодинці, удвох, утрьох вони тяглися й зникали в підліску. Декотрі з них підтримували ще гірше скалічених побратимів, усі оглухлі до волань про допомогу. Пальба гучнішала, набирала виразності, і ось услід за потерпілими пустилися певнішою ходою уцілілі. Час від часу вони спинялися, оберталися й стріляли, а тоді зразу ж відступали, на ходу заряджаючи зброю. Губернатор бачив, як один за одним упали три солдати й уже не підвелися. Один із них, ще втримуючи в собі дрібку життя, зробив жалюгідну спробу відповзти в кущі й заховатися. На короткий час, потрібний для пострілу, біля цього бідолахи зупинився товариш, оцінив на око його стан і понуро пішов своєю дорогою, доправляючи патронник. У всьому цьому не було ані крихти воєнної величі, ані натяку на славу. Навіть наражаючись на страждання й небезпеку, безпомічний сановник не міг стерпіти разючого контрасту такої картини з бучними військовими парадами та оглядами, які влаштовувалися на його честь, з пишними одностроями, музикою, знаменами та маршируванням. Це ж огидна, відворотна річ, як на його тонку артистичну натуру, це бридота, брутальність і несмак.
– Фу! – пирхнув він, пересмикнувшись, – який жах! Де ж тут шарм? Де високі почуття, самовідданість, героїзм...
Десь неподалік, з боку наступу конфедератів, лунав дзвінкий розмірений речитатив капітана Армістеда.
– Спокій-но, хлоп-ці... спокій-но. Стій! Во-гонь!
У гармидері виділялися постріли менш ніж тузіня рушниць. І знову цей пронизливий фальцет:
– Припинити во-гонь! До відступу – ма-а-арш!
За якусь хвилину недобитки роти помалу проминали губернатора. Солдати просувалися праворуч від нього, розосередившись ланцюгом на п’ять-шість кроків. На їхньому лівому крилі, трохи відставши, йшов капітан. Сановник гукнув його на ім’я, але той не почув. Тим часом із хащів вигулькнув гурт переслідувачів у сірих одностроях. Південці, змушені через горби та видолинки збитися в купу, прямували якраз на те місце, де лежав наш потерпілий. Розпачливо борючись за життя і свободу, він спробував звестися. Цієї миті Армістед озирнувся й зауважив горопаху. Відразу ж – так само неквапно, помірно й співуче, як і перед тим – прозвучала капітанова команда.
– Стріль-ці, стій!
Ті зупинилися й, як велить правило, обернулися лицем до ворога.
– Напра-во... ши-куйсь!
На ходу прикріплюючи багнети, його підлеглі підбігли до крайнього солдата і сформували вільний стрій.
– Уперед... на порятунок губернатора вашого штату... бігом... ма-а-арш!
Тільки один шереговий не виконав цього чудернацького наказу. Упав мертвим. З бадьорим криком солдати пустилися бігти двадцять-тридцять кроків, за якими лежала мета бойового завдання. їхньому командирові було ближче, тож дістався першим – водночас із ворогами. Ті встигли кілька разів вистрілити в нього, а конфедерат, що мчав попереду, розхристаний простоволосий велетень, замахнувся рушницею, щоб ложем розчерепити капітанову голову. Коштом зламаного передпліччя Армістед відбив удар і по саме руків’я встромив шпагу велетневі в груди. Він упав, ефес вислизнув з руки, й поки та рука сягала по револьвер у кобурі, ще один ворог по-тигрячому скочив на капітана, схопив його за горло й кинув на розпростертого губернатора, що досі силкувався встати. Нападника наскрізь прохромив штик федерального сержанта, й смертельний затиск на горлі ослаб після двох сильних ударів по кистях. Звівшись на ноги, капітан опинився в оточенні своїх підлеглих,
