Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

— Ось що я тобі скажу, юний Копперфілде, — мовив він, — наливки ми збережемо, щоб змочувати тобі горлянку, коли розповідатимеш.

Я зашарівся і скромно попросив його про це не турбуватись. Але він відповів, що помітив, як я іноді охрипав, отже, вся наливка до останньої краплі призначається для зволоження моєї пересохлої горлянки. Після цього пляшки були замкнені в його скрині, і він власноруч давав мені випити через невеличку дірочку в пробці, коли вважав, що я потребую відновлення сил. Іноді, щоб зробити дієвішими ці ліки, він великодушно вичавлював у наливку сік з апельсина чи додавав до неї імбир або краплю м'яти. Хоч я й не сказав би, що від таких експериментів аромат або смак напою кращав, чи що вживати таку суміш перед сном натщесерце було корисно для шлунку, та пив я це з подякою і дуже радів, що Стірфорс такий уважний до мене.

Здається, ми впродовж кількох місяців розповідали про Перегріна і ще більше місяців витратили на інші оповідання. Оповідань не бракувало, наливки теж. Бідолашний Тредльс — не можу згадати цього хлопця без дивного бажання сміятися й плакати — відігравав роль античного хору. Він аж крутився від сміху в комічних місцях і тремтів від жаху, коли в оповіданні з'являлося щось загрозливе. Це частенько збивало мене. Особливо любив він удавати, ніби не може втриматися, щоб не цокотіти зубами, коли згадувалося про Альгвазіла в пригодах Жіля Блаза. Пригадую, що коли Жіль Блаз зустрів ватажка грабіжників у Мадриді, наш нещасливий жартівник так розіграв переляк, що його почув містер Крікль, проходячи коридором. Тредльса тоді добре висікли за порушення тиші і поведінку в спальні.

Усе романтичне і мрійливе, що було в мені, підживлювалося цими оповіданнями в темряві, тому такі розваги навряд чи були корисні для мене. Але те, що всі хлопці в нашій спальні носилися зі мною, немов з іграшкою, і що слава про мене лунала по всій школі і привертала до мене загальну увагу, хоч я був там наймолодший, спонукало мене продовжувати.

Навряд чи можна багато чого навчитися в школі, де панує сувора жорстокість, якби навіть цією школою керував і не такий недоумок, як містер Крікль. Загалом наші хлопці були, мабуть, найбільшими неуками серед усіх школярів, які існували будь-коли. Їх занадто багато і занадто суворо примушували вчитися. Вони не могли вчитись як слід, бо ніхто не може робити цього як слід у житті, що складається з повсякчасних невдач, мук і турбот. Але моє юне самолюбство і підтримка Стірфорса допомогли мені. Хоч це й не врятувало мене від покарань, але зробило мене в той час винятком серед усіх, бо я поволі вбирав деякі зернинки знання.

У цьому мені багато допоміг містер Мелл; ласкаве ставлення його до мене я пригадую з вдячністю. Мені зав­жди прикро було спостерігати, як зневажливо ставиться до нього Стірфорс, як він рідко нехтує нагодою поранити почуття вихователя або підмовити на це інших. Особливо турбувало мене це відтоді, як я розповів Стірфорсові, від якого не міг ховати таємниць (як не міг ховати торти або іншу матеріальну власність), про двох старих жінок, що до них привів мене містер Мелл. Я повсякчас боявся, що Стірфорс через це глузуватиме з містера Мелла.

Мабуть, ані я, ані містер Мелл не думали, коли я снідав того пам'ятного ранку, а потім заснув під тінню павичевих пер і під звуки флейти, до яких наслідків спричиниться той візит моєї незначної особи до богадільні. Але цей візит мав непередбачені та досить серйозні наслідки.

Одного дня містер Крікль лишився вдома, бо нездужав. Це, звичайно, спричинилося до превеликих веселощів у школі. На ранкових уроках зчинився страшенний галас. Хлопці несамовито раділи, а впоратися з нами було важко. I хоч жахливий Тенгей з дерев'янкою заходив два чи три рази і записував імена головних крикунів, але й це не дуже вплинуло на пустощі. Хлопці певні були, що все одно вскочать у біду завтра, що б вони не робили, і, безперечно, вважали розумним хоч сьогодні повеселитися.

Власне кажучи, то був напіввільний день — субота. Але галас на майданчику для ігор міг би потурбувати містера Крікля, а для прогулянок погода була погана; тому нам наказали лишатися в школі ввечері та задали нам трохи легші уроки. Цього дня щотижня містер Шарп вирушав завивати свою перуку. Отже, містер Мелл, який зав­жди робив будь-яку чорну роботу, лишився в школі сам.

Коли б я міг порівняти таку м'яку особу, як містер Мелл, з биком чи ведмедем, то цього вечора він був би цією твариною, на яку напала тисяча псів. Пригадую, як хилив він голову над книжкою, розгорнутою на пюпітрі, як намагався він продовжувати втомну працю серед реву, що міг би запаморочити голову навіть спікерові в палаті громад. Хлопці схоплювалися з місць, граючи в «чотири кутки», хлопці сміялися та співали, хлопці розмовляли та голосили, хлопці танцювали та гойдали ногами, хлопці метушилися перед ним, кривляючись, гримасуючи, глумилися за спиною й перед очима з його злиднів, з його черевиків, з його сюртука, з його матері — з усього того, що привертало їхню увагу.

— Замовчіть! — крикнув містер Мелл, раптом підводячись і вдаряючи книжкою об пюпітр. — Що таке коїться? Неможливо терпіти це! Тут збожеволіти можна. Чому ви робите це зі мною, хлопці?

Це він моєю книжкою вдарив об пюпітр. Я стояв поруч із ним, провів поглядом по кімнаті слідом за його очима і побачив, що всі хлопці завмерли — хтось зненацька здивований, хтось переляканий, а дехто засмучений.

Місце Стірфорса було в кінці класу, на протилежному боці довгої кімнати. Він притулився спиною до стіни, поклавши руки в кишені, та дивився на містера Мелла, склавши губи, ніби насвистуючи, коли містер Мелл подивився на нього.

— Замовкніть, містере Стірфорс! — сказав містер Мелл.

— Замовкніть самі, — відповів Стірфорс, червоніючи. — Ви з ким говорите?

— Сідайте, — сказав містер Мелл.

— Сідайте самі, — відповів Стірфорс, — і займайтеся вашими справами.

У класі почулося хихикання та поодинокі аплодисменти. Але містер Мелл так зблід, що негайно запанувала тиша. Якийсь хлопець, що вискочив, збираючись зобразити його матір, раптом змінив свій намір і вдав, ніби хоче лагодити перо.

— Якщо ви думаєте, Стірфорсе, — сказав містер Мелл, — що мені невідома влада, яку ви маєте над кожною головою тут, — він ненароком (так я гадав) поклав руку на мою спину, — або що я не помітив, як ви кілька хвилин тому спонукали ваших молодших товаришів до всяких витівок проти мене, то ви помиляєтесь.

— Я взагалі не завдаю собі клопоту думати про вас, — холодно відповів Стірфорс, — тому я й не помиляюсь, як бачите.

— I коли ви використовуєте ваше становище улюбленця тут, сер, — вів далі містер Мелл, і губи його тремтіли, — щоб ображати джентльмена...

— Кого? Де він? — перепинив його Стірфорс.

Тут хтось вигукнув:

— Сором, Дж. Стірфорсе!