Пансіонат «Мірамар» - Нагин Махфуз
— Та ні… Хоча ця думка справді мучить мене.
— Ми повинні знаходити в наших зустрічах якусь утіху…
— А відчай веде до непоправного…
— Що ти хочеш цим сказати?
Я трохи повагався, однак відповів:
— Хочу сказати, що… люблю тебе, як і раніше… Пробач.
Й аж тепер мовби прийшов до тями. Яка дурниця! Яке безглуздя! Що я кажу! Напевне, таке ж відчуває людина, що, не вміючи плавати, кидається в воду, щоб загасити на собі палаючий одяг.
— Мансуре! — Дарія подивилася на мене докірливо. Я зіщулився, неначе отримав ляпаса.
— Не знаю, чи правду ти мені сказав. Знаю лиш одне: я не маю права на щастя!
Коли я сідав у поїзд, мені спало на думку, що про все це написати листом набагато легше, ніж сказати.
***Мене збудив якийсь гамір. Я був подумав, що це гримить побоїсько в моїй душі, та виявилося щось буденніше: сварка. Вийшовши з кімнати, я застав уже її останні акорди. Змагалися Сархан, Зухра та якась незнайома жінка. Хто вона? й чого тут вештається Зухра?
Принісши мені згодом чай, вона розповіла й про те, як та жінка вдерлася: слідком за Сарханом до будинку, як між ними почалася бійка, як сама вона, Зухра, і спробувала їх розборонити.
— А хто та жінка?
— Не знаю.
— Я чув од нашої господині, ніби то наречена Сархана.
— Можливо, — промовила непевно Зухра.
— Чому ж тоді кинулася на тебе?
— Кажу ж тобі: я хотіла їх розборонити.
— А чи між тобою й?..
Зухра відвернулася до дверей. Я схопив її за руку.
— Не ображайся. Я твій друг і питаю по-дружньому… Отож ти?..
Вона кивнула.
— Ти — наречена і ховалася з цим від мене?
Зухра похитала головою:
— Заручин ще не було.
— А коли?
— Встигнеться, — відповіла вона рішуче.
Мене шпигнула несподівана думка:
— Але ж він уже кинув одну!
— Сархан її не любив, — простодушно відказала дівчина.
— І не збиравсь одружуватися з нею?
— Вона була не справжня наречена, вона пропаща жінка, — сказала Зухра, але в її погляді я побачив співчуття.
— Зрада є зрада!
Від цієї розмови в мене залишився гіркий присмак. Я сердився на Сархана, на себе, на цілий світ…
***Минуло декілька днів, і якось до моєї кімнати зайшла Зухра, збуджена, щаслива.
— Пане… можна сказати тобі один секрет?
Я непорозуміло подивився на неї, чекаючи почути щось новеньке про її взаємини із Сарханом, однак вона сказала інше:
— Я буду вчитися!
Я не второпав.
— Я домовилася з нашою сусідкою, — пояснила Зухра, — вчителькою Алією Мухаммад, вона навчить мене читати й писати.
— Невже? — неабияк здивувався я.
— Справді… ми вже все узгодили.
— Чудово, Зухро. Хто це тобі підказав таке?
— Ніхто, сама надумала, — гордо відповіла вона. — Не хочу бути неграмотною. А крім того, у мене є й інша мета!
— Яка?
— Отримати професію.
Я радів за неї і пишався нею.
— Чудово… молодчина, Зухро!
Я ще довго не міг прийти до тями. За вікном моєї кімнати шумів дощ, гуркотіли хвилі прибою, що котились до берега і розмовляли поміж себе своєю чудернацькою мовою…
***Ми сиділи за столиком у відкритому кафе на березі Нілу. Пополудневе сонце заливало нас гарячими променями. Дарія подивилася на мене й мовила:
— Даремно я приїхала.
— Але ти зробила це, чим звільнила мене від сумнівів.
— Нікого я не звільняла.
Вона сказала це так, що в мене виникло бажання кинутись у воду.
— Я думаю, твій приїзд…
— Просто я не могла більше залишатися наодинці з твоїми листами!
— Хіба там є щось нове?
— Але людини, якій ти їх посилав, не існує!
Я доторкнувся до її руки на столі, неначе хотів переконати себе в її існуванні, але вона прибрала руку.
— З ними ти запізнився на чотири роки!
— В них є те, що не підвласне часові.
— Я ж бо зараз настільки слабка й нещасна…
— Я теж. На думку наших друзів, я шпигун, на мою власну думку — зрадник. Ти — єдиний мій притулок.
— Точніше — ліки!
— Мені нічого іншого не лишається, окрім смерті чи безумства.
— Я вже давно зрадниця, — важко зітхнула Дарія.
— Ні, ти завжди була зразком хибної відданості.
— Це просто інша назва зради. Я змучилась…
— Ми самі мучимо себе, неначе в цьому ввесь сенс життя! — вигукнув я. Ми мовчки дивилися, як Ніл повільно котить каламутні хвилі. Простягнувши під столом руку, я торкнувся її долоні і ніжно стиснув її.
— Ми обоє в гонитві за забобонами, — прошепотів я.
— Ми опустилися значно нижче, ніж ти можеш собі уявити, — з сумом відгукнулася вона.
— Але ми вийдемо з цих випробувань, як чистий, без домішок, метал.
Мене розпирала непереборна жага, яка підштовхувала до краю прірви.
***На каїрському вокзалі, виглядаючи поїзда, я зустрів свого старого товариша — журналіста з досить прогресивними поглядами. Він зустрічав знайомого з каналу. Ми зайшли до кав’ярні.
— Як чудово — я давно хотів тебе побачити…
Цікаво, що йому треба?